Записи за тегом 'переклад'

Трапилось мені якось радянське видання “Вежі з чорного дерева” Дж. Фаулза (1986 рік, український переклад Ружицького і Стельмаха). Ось уривок (контекст: молодий художник Девід прибуває з візитом до старого, Бреслі, у якого живе дівчина на ім’я Миша/Mouse. Девід цікавиться, чого Бреслі так її прозвав)

Якусь мить старий вагався, потім вийняв з шухляди в столі аркуш паперу. Стоячи поруч, Девід стежив, як він поважно нахилився над папером, наче це був якийсь важливий документ. Виявилось, він писав олівцем літери: M, пропуск, U, S, E. Закінчивши, підвів голову і підморгнув Девідові. Перш ніж той зрозумів значення написаного, старий зім’яв аркуш у руці.

Просто і мило. Миша насправді виявляється Музою.

Але ось той самий момент у російському перекладі 2002 року. Несподівано з’ясовуються нові подробиці:

После некоторого колебания Бресли открыл ящик стола, за которым сидел, и вытащил лист чистой бумаги. Положил на стол перед собой. Дэвид, стоя за его спиной и глядя через плечо, видел, как старик слегка наклонился, взял карандаш, изготовился так, словно собирался написать какое-то официальное письмо. А затем несколькими быстрыми движениями морщинистой руки изобразил женское укромное местечко, вплетеннное в вязь стилизованных букв. В первое мгновение Дэвид даже и не сообразил, что именно написано, а потом, догадавшись, что это и есть “мышка”, хотел было рассмотреть удивительный рисунок получше, однако старик, бросив весьма холодный взгляд на Дэвида, и подмигнув ему, резко скомкал лист.

Ну і для повноти картини – оригінал:

The old man hesitated, then reached and took a sheet of notepaper from a drawer beside him. Standing at his shoulder, David watched him address himself to the paper as if to some formal document; but all he did was to print in pencil the letter M and then, after a space, the letters U, S, E. In the space between the M and the U the wrinkled hand drew, in five or six quick strokes, an 0-shaped vulva. Then Breasley glanced drily back up at David; a wink, the tip of his tongue slipped out like a lizard’s. Almost before David had grasped the double meaning the piece of paper was crumpled up.

Цікаво порівняти спроби дати раду незручній “0-shaped vulva”. Радянські перекладачі, не довго думаючи, взагалі вилучили її з тексту, змінивши таким чином настрій, а російські замінили її на цнотливо-витончене “женское укромное местечко, вплетеннное в вязь стилизованных букв” (ще й додавши характеристику “удивительный рисунок”).

Читати повністю »

Ле Клезіо на прес-конференції з нагоди одержання Нобелівської премії-2008

Ле Клезіо на прес-конференції з нагоди одержання Нобелівської премії-2008

 

Лавреат Нобелівської премії 2008 року та численних французьких премій, Жан-Марі Ґюстав Ле Клезіо народився 1940 року в Ніцці у родині лікаря-хірурга. Коли майбутньому письменникові було 8 років, родина переїхала до Нігерії. Мабуть, звідти автор виніс цікавість до екзотичних середовищ, яку читач помітить і в пропонованому нижче уривкові. В Африці ж автор став і білінгвом, опанувавши англійську так само добре, як рідну. Вчився в багатьох університетах і в багатьох університетах викладав. Із 60-х років – публікує коротку і довгу прозу. Пізніше зажив слави відлюдника, коли на кілька років переселився в джунґлі до американських тубільців. Перекладав їхні народні перекази й епоси. Ле Клезіо – один із найважливіших авторів сучасної Франції. Йому притаманні водночас легкість оповіді й світоглядний зв’язок зі спадщиною екзистенціялізму.

Пропонуємо перший переклад Ле Клезіо українською мовою – перший розділ роману “Золота рибка” (1996); книжка розповідає історію молодої арабки, що спромоглася стати знаною джазовою співачкою в Америці. Продовження читайте найближчим часом на “Транслітері”.

 

*** 

Коли мені було шість чи сім років, мене вкрали. Насправді я цього не пригадую, бо ж була надто мала, і все, що я пережила згодя, затьмарило собою той спогад. Воно радше мов сон: далеке, страховинне жахіття, що повертається ніч від ночі, що непокоїть мене навіть за дня. Є оця соняшна вулиця, запорошена й порожня, блакитне небо, жалкий крик чорного птаха, і – зненацька – людські руки, що кидають мене на дно великого мішка, і я задихаюсь. Це Лалла Асма мене купила.

Ось чого я не знаю свого справжнього ймення, того, що ненька дала мені народивши; не знаю ні свого батька, ні місця, де народилась. Я знаю лише те, що повіла мені Лалла Асма: що я прибула до неї одної ночі, тож вона назвала мене Лаїла, “Ніч”. Я з Півдня, дуже здалеку, може, з краю, якого більше нема. Для мене там нема нічого, тільки ця курна вулиця, чорний птах і мішок.

(more…)

Читати повністю »

Цією публікацією започатковуємо рубрику перекладів із сучасної американської поезії, яку в нас так незаслужено мало знають широкі читацькі кола. Натівську експансію в царині поезії початкують троє перекладів із незвично класично-кларичного, проясненого поета, чиє ім’я з італійської можна перекласти відповідно – “радість”.
Дана Джойя

Дана Джойя (Dana Gioia, нар. 1950)

Один із найпомітніших сучасних американських поетів і критиків. Народився і живе в Каліфорнії, батьки – італійського походження; дитинство минуло в мексиканському кварталі. Закінчивши університет, довгий час працював у бізнесі. З 1992 року – тільки літератор. Автор трьох книжок поезії, критичної книжки “Чи може поезія мати значення?”. До того ж – автор лібрето опери “Носферату” сучасного американського композитора Алви Гендерсона (за мотивами знаного фільму 20-х рр.). Свого часу Дана Джойя редагував літературні журнали “Sequoia” та “Inquiry”. 2004 року поет очолив урядову агенцію Національний фонд підтримки мистецтв і вдихнув у неї нове життя. Зокрема, він був ініціатором популярної премії для джазових виконавців (наполягаючи, що джаз – єдине оригінальне мистецтво, що народила Америка).
Як поет Джойя – один із чільних представників так званого “нового формалізму”, школи в американській поезії, яка знову повертається до рими й метру, вважаючи: в умовах панування верлібру це і є сучасний авангардизм.
(more…)

Читати повністю »

Кажуть, письменник — це бог (або хоча б деміург). Творення нових світів та істот передбачає відповідальність за їх долю. Що б там не писали про смерть автора і що б не означала фраза “герої книги зажили своїм життям”, ми все одно переконані, що автор має над своїми персонажами владу. Щоправда, коли поставлено останню крапку і книгу здано до друку, ця влада нерідко переходить до іншого бога — перекладача. І тут починається цікаве.
Іноді нове божество проводить свої маніпуляції відносно безболісно. Але трапляється, що нещасних персонажів виривають зі звичного, затишного світу і переносять в чужий. Хоча на це можна поглянути і з іншого боку — як на можливість здійснити мандрівку з перевтіленнями. Як би там не було, ідеться про випадки, коли перекладач намагається адаптувати текст до реалій життя своїх читачів.

Особливо в цьому відношенні дісталося Алісі Льюїса Керрола. У першому російському перекладу її охрестили Сонею, однак був цей переклад таким слабким, що нічого на ньому й зупинятись. Краще перейти до версії 2.0 “Аня в країні див”, адже деміургом виступає сам Володимир Набоков. З цікавинок адаптації — перетворення Чеширського кота на… Масляничного з таким-от поясненням:

- Не всегда коту масленица, – ответила Герцогиня. – Моему же коту – всегда. Вот он и ухмыляется.

А ось “Аліса” мовою суахілі. Сам текст зрозуміти важко, але можна помилуватися ілюстраціями.

(клікабельно)

К. Чуковський наводить як приклад невдалої адаптації баладу Вальтера Скотта, в якій в російському перекладі фігурував шотландець Яша.

Мігрант із досвідом Вінні-Пух отримав уже багато нових імен, серед них Кубусь Пухатек (Польща) і Петр Плюс (Данія).

Цікавий випадок – стаття “Одиссея и ее переводы” (середина ХІХ ст.), в якій пропонувалося перекладати поему Гомера простою селянською мовою. Автор статті (О. Сенковський, відомий також як барон Брамбеус), вочевидь, розважався як міг. У результаті мало вийти щось таке:

«Вот, дескать, о чем у меня кручинится нутро, отец наш, Жив Годочислович, высокодержавнейший! Честная нимфа Покрывалиха, которая живет, как барыня, в резных полированных хоромах, поймала бедняжку Сбегнева… тому домой к жене смерть хочется, а честная Покрывалиха настаивает — будь ей мужем! непременно!» Жив-Див поделом ей заметил: «Дитя мое, что это за речь перескочила у тебя через частокол зубов?»

Хоча реакцію сучасників на такі пропозиції можна виразити фразою “Ох і маячня”, “постмодерному” читачеві, швидше за все, захочеться охрестити цей текст стьобом.

Вам подібні локалізаційні хитрощі здаються знущанням над текстом? Максимальна наближеність до оригіналу — це теж не завжди добре. Маю на увазі сумнозвісний переклад Е. Успенським “Карлсона”. Претензій до нього може бути багато, але особисто мені досить того, що Малюк став Братиком, а фрекен Бок — домашнім Козлотуром. До оригінального тексту це значно ближче, але… ну, ви самі розумієте.

Читати повністю »