Якусь мить старий вагався, потім вийняв з шухляди в столі аркуш паперу. Стоячи поруч, Девід стежив, як він поважно нахилився над папером, наче це був якийсь важливий документ. Виявилось, він писав олівцем літери: M, пропуск, U, S, E. Закінчивши, підвів голову і підморгнув Девідові. Перш ніж той зрозумів значення написаного, старий зім’яв аркуш у руці.

Просто і мило. Миша насправді виявляється Музою.

Але ось той самий момент у російському перекладі 2002 року. Несподівано з’ясовуються нові подробиці:

После некоторого колебания Бресли открыл ящик стола, за которым сидел, и вытащил лист чистой бумаги. Положил на стол перед собой. Дэвид, стоя за его спиной и глядя через плечо, видел, как старик слегка наклонился, взял карандаш, изготовился так, словно собирался написать какое-то официальное письмо. А затем несколькими быстрыми движениями морщинистой руки изобразил женское укромное местечко, вплетеннное в вязь стилизованных букв. В первое мгновение Дэвид даже и не сообразил, что именно написано, а потом, догадавшись, что это и есть “мышка”, хотел было рассмотреть удивительный рисунок получше, однако старик, бросив весьма холодный взгляд на Дэвида, и подмигнув ему, резко скомкал лист.

Ну і для повноти картини – оригінал:

The old man hesitated, then reached and took a sheet of notepaper from a drawer beside him. Standing at his shoulder, David watched him address himself to the paper as if to some formal document; but all he did was to print in pencil the letter M and then, after a space, the letters U, S, E. In the space between the M and the U the wrinkled hand drew, in five or six quick strokes, an 0-shaped vulva. Then Breasley glanced drily back up at David; a wink, the tip of his tongue slipped out like a lizard’s. Almost before David had grasped the double meaning the piece of paper was crumpled up.

Цікаво порівняти спроби дати раду незручній “0-shaped vulva”. Радянські перекладачі, не довго думаючи, взагалі вилучили її з тексту, змінивши таким чином настрій, а російські замінили її на цнотливо-витончене “женское укромное местечко, вплетеннное в вязь стилизованных букв” (ще й додавши характеристику “удивительный рисунок”).

The Human Genre Project – онлайнова добірка малої, надмалої прози та поезії, що об’єднана темою генетики та – конкретніше – людського геному. Візуально усі твори згруповані за 24 хромосомами, з яких складається ДНК людини. Деякі тексти стосуються однієї конкретної хромосоми або гену, інші – усього геному загалом.

Для більш повного враження пропонуємо вам експрес-переклад одного з текстів.

Розтягнений час

Ген WRN 8 хромосоми відповідає за синдром Вернера, що викликає передчасне старішання.

Моє волосся сивішає та випадає, зуби стають жовті та швидко псуються, а шкірою розповзаються брунатні плями. Мені тридцять шість. Мій світ — це кімната і вид на море з вікна.

Сказали, що зі мною щось негаразд. Але я сам знаю свою природу. Всесвіт не може існувати поза розкладанням і безладом. Я — нормальний. Я — ентропія.

Хочу сьорбнути чаю, та чашка летить долу із моїх зкоцюрблених пальців. З її розтрощених решток виповзає рідина і всотується у килим.

Ось чого я геть не розумію, так чому не змінюється решта світу. Мій брат-близнюк міг би бути мені сином. Його зуби білі та рівні, а волосся блищить як і завжди. Шкіра завжди рум’яно рожевіє. Він постійно сюди заходить, розповідає, що коїться за дверима моєї кімнати. Життя з іншими, життя з жінками. Багато жінок. Або просто побрехеньки.

Коли слухаю його історії, розумію, як їм це вдається. Поки я тут, вони усі подорожують у всесвіті. У Ейнштейна була теорія про близнюків: один сидить у маленькій кімнаті, глядячи на море, а другий вирушає до зірок. Коли його прискорення наближається до швидкості світла, час для близнюка сповільнюється, і повертаючись, він молодший, аніж його брат, той, що лишився вдома.

Питаюся в брата: “Де подів свою космічну ракету?”. Визираю надвір: “Не бачу, де вона”.

Ракета виглядала достоту як велік, але літала, як бачимо, бездоганно, так що мій братик регулярно навідувався до центру нашої галактики.

“Спекався її”, – відказує брат. – У мене тепер квантовий телепорт. Зараз це здуріти як модно”.

Але мені з вікна видно лише маленьке червоне авто. “Оце, – каже брат, – він і є. Жінкам подобається”. І звісно, з авта виходить жінка і маше до нас рукою.

Піппа Гольдшмідт

Переклала Lebedа, оригінал тексту – осьо.

Лавреат Нобелівської премії 2008 року та численних французьких премій, Жан-Марі Ґюстав Ле Клезіо народився 1940 року в Ніцці у родині лікаря-хірурга. Коли майбутньому письменникові було 8 років, родина переїхала до Нігерії. Мабуть, звідти автор виніс цікавість до екзотичних середовищ, яку читач помітить і в пропонованому нижче уривкові. В Африці ж автор став і білінгвом, опанувавши англійську так само добре, як рідну. Вчився в багатьох університетах і в багатьох університетах викладав. Із 60-х років – публікує коротку і довгу прозу. Пізніше зажив слави відлюдника, коли на кілька років переселився в джунґлі до американських тубільців. Перекладав їхні народні перекази й епоси. Ле Клезіо – один із найважливіших авторів сучасної Франції. Йому притаманні водночас легкість оповіді й світоглядний зв’язок зі спадщиною екзистенціялізму.

Пропонуємо перший переклад Ле Клезіо українською мовою – продовження першого розділу роману “Золота рибка” (1996); книжка розповідає історію молодої арабки, що спромоглася стати знаною джазовою співачкою в Америці.

Ле Клезіо за хвилю після того, як дістав Нобелівську премію

***

Якось, миючи на кухні овочі на суп Лаллі Асмі, я почула голосний шум з дому, немов ваговита річ грюкнула на підлогу й поперекидала стільці. Я миттю прибігла й побачила на долівці стару пані, що простяглася на повен свій зріст. Подумавши, що вона вмерла, я побігла сховатися десь якомога далі, аж почула, що вона стогне й бурмоче. Вона знепритомніла. Падаючи, вона вдарилася головою об ніжку стільця, і цівка темної крови стікала її скронею. Вона вся трусилася й пускала очі під лоба. Я не знала, що мені діяти. За хвилю я підступила до неї і торкнулася її обличчя. Щока була драглиста, химерно холодна. Та Лалла Асма дужо дихала, здіймаючи груди, і повітря, входячи, змушувало її губи тріпотіти з кумедним булькотінням, вона немов хропіла.

“Лалло Асмо! Лалло Асмо!” – пробурмотіла я їй майже в самісіньке вухо. Я була певна, що вона мене почує, де вона є. Вона просто нездатна була розмовляти. Я бачила, як тремтять її напівприплющені над білками повіки, і знала, що вона мене чує. “Лалло Асмо! Не вмирайте.”

Тим часом надійшла Зохра, а мене так поглинуло повільне дихання Лалли Асми, що я не чула, як вона прийшла.

“Дурепо, що ти робиш тут, мала відьмачко?”

Вона так сильно рвонула мене за рукав, що моя сукенка порвалася. “Бігцем по лікаря! Бач, моїй матері он як зле!” То був перший раз, як вона говорила про Лаллу Асму як про свою матір. А що я, мов скам’янівши, завмерла на порозі, вона роззулася і пожбурила в мене черевиком. “Прожогом! Чого ти ждеш?”

Тож я перетнула двір, штовхнула великі сині двері й кинулася бігти вулицею, не знаючи, куди мені йти. То був перший раз, що я була не вдома. Я не мала й найменшої гадки, де могла б знайти лікаря. Я повторювала одне й те саме: Лалла Асма вмирає, і то буде моя провина, бо не вмію знайти кого-небудь, хто б їй запоміг. Я знай бігла, не спиняючись перепочити, бігла вздовж довгих, дрімливих на осонні завулків. Пряжило; небо було чисте; стіни будинків біліли.

Я звертала з одної вулиці на другу, аж поки вибігла на місце, відкіля видно річку, а ще далі – човни й море. Воно було таке гарне, що я вже геть не боялася більше. Я стала в тінь муру й дивилася скількимога. То був той-таки краєвид, що й з даху в Лалли Асми, та як же ширший! Дорогою в діл було багато авт, вантажівок, автобусів. Настала та година, коли діти йдуть по обіді до школи; вони ступали дорогою, дівчатка – в блакитних спідничках і сліпуче білих сорочках, хлопчики – трохи гірше вбрані, з поголеними головами. Кожне несло ранця або перев’язаний мотузкою стос пошарпаних підручників.

Я немов вийшла з дуже довгого сну. Як вони мене минали, мені наче причулися сміх і кпини; та й, коли подумати, виглядала я вельми химерно, мов прибула з иншої планети, у своїй сукенці на французький лад, що їй був одірваний рукав, і з тими задовгими кучерями. У тіні муру я мусила виглядати ще більше як мале відьменя.

Я минула ще одну вулицю навгад, ближче до школярів, тоді ще одну, залюднену вщерть. Там був базар з напнутими проти сонця наметами. Коло входу до хати у курені з дощок працював дід, розсівшись по-турецькому, за якимсь низеньким, заставленим черевиками столиком. Мідним молоточком він забивав манесенькі цвяшки в підошву. Коли я спинилася подивитися на нього, він спитав:

“Ти хочеш собі бельру?”

Він добре бачив, що я боса.

“Чого ти хочеш? Ти німа?”

Нарешті я змогла заговорити.

“Шукаю лікаря для моєї бабусі.”

Я це сказала по-французькому, потім повторила те саме арабською, бо він дивився на мене, не розуміючи.

“А що в неї?”

“Впала. Вона скоро помре.”

Мене вражав мій спокій.

“Нема тутки лікаря. Є пані Джаміля, оно де заїзд. Вона акушерка. Мо’, вона чим порадить.”

Я помчала туди, де він показав. Чоботар і далі сидів непорушно з піднятим молоточком. Він гукнув мені щось, чого я не добрала і що насмішило людей.

Пані Джаміля мешкала в домі, що його я ніколи не змогла б уявити. То був зруйнований палац з високими топтаними мурами і дверима, яких дві половини були так довго відчинені, що вже не могли зачинитись від налиплого багна й бруду. Клапті штукатурки на фасаді свідчили, що колись будинок був рожевий. Він мав дерев’яні вікна-виступи й трухляві балкони. Попри свій страх, я ступила на двір.

Всередині будинок Лалли Асми був світом упорядкованим, суворим, надміру чистим, і я гадала, буцім усі двори на світі були такі. Але тут, всередині заїзду, панував неймовірний безлад. Скрізь було повно людей, що дрімали в затінку навісів або під сухуватими акаціями. Кози, собаки, діти, пательні, що вичахали без нагляду, і всюди – купи сміття, що його порпали старі, схожі на грифів курі. Під стінами кругом цілого двору мандрівні крамарі понаскладали під захистом навісів свої торби, і, щоб краще їх захистити, понакривали зверху. Я не знала, що тут роблять усі ці люди. Я навіть не знала, що могло бути там, усередині в заїзді. Коли я перетинала двір, вагаючись, куди саме піти, згори, з внутрішнього балкону хтось мене дуже гучно покликав. Засліплена від сонця, я вдивлялася в тінь галереї. Я почула ясний голос:

“Кого ти шукаєш?”

Врешті я побачила жінку певного віку, вбрану в довгу бірюзову сукню. Вона спиралася на поруччя, і, дивлячись на мене, курила. Я назвала ім’я пані Джамілі, і вона подала мені знак:

“Підіймайся, сходи під галереєю, перед тобою.”

А що я виглядала так, наче не розумію, то гукнула:

“Зажди-но мене.”

Вона повела мене до великої темної кімнати, де було ще торбів і людей, що спочивали. Діди гралися в доміно за низьким столиком, поставивши коло себе чималого кальяна. Ніхто не подав виду, що помітив мене.

Нагорі галерею освітлювало соняшне проміння – бракувало кількох віконниць. Цілий поверх посідали дивні жінки. Декотрі здавалися юними, декотрі виглядали на вік Зохри або й старший. Були гладкі, світлолиці, з рудим, барви хни волоссям, мали нафарбовані на темний кармін губи, підмальовані олівцем очі. Вони курили перед дверима до кімнат, сидячи долі по-турецьки. Дим їхніх папірос випливав із тіні галереї й танцював на сонці.

“Пошукаю пані Джамілю.”

Я залишилася нагорі, стоячи на другому поверсі. Гадаю, тільки страх повернутися до Лалли Асми без лікаря не давав мені чкурнути геть ізвідти. Жінки потроху оточили мене колом. Вони гучно балакали й сміялися. Цигарковий дим повнив повітря солодкавими пахощами, що змушували мене крутити головою.

Вони гладили моє волосся, торкалися його так, ніби зроду не бачили нічого схожого. Одна з них, юнка з тонкими руками, з прикрасами на грудях, взялася крутити мені на маківці кучері, заплівши в них червону стрічку. Я не сміла поворухнутися.

“Диви яка гарна! Справдешня тобі королівна.”

Я не добирала, що вона каже. Я питалася себе, чи не сміються з мене, бува, ці жінки, з їхніми прикрасами, з їхньою машкарою, чи не лагодилися вони мене смикнути, потягти за чуба. Вони балакали швидко, низькими голосами, і що я була глуха на одне вухо, не розбирала всіх слів.

Потім надійшла пані Джаміля. Я уявляла велику й дужу акушерку, бридку зовні, а побачила тендітну жіночку, з коротким волоссям і в європейській одежі. Якусь хвилю вона роздивлялася на мене. Вона прогнала жінок і, наче вгадавши, що маю недуже вухо, нахилилася до мене й поволі мовила:

“Чого тобі?”

“То моя бабуся вмирає. Треба б, щоб ви пішли до неї оглянуть її.”

Вона вагалася. Далі сказала:

“Справді, я тут заради дітей і бабусь, які також страждають.”

Вона хутко йшла завулками, а я підтюпцем бігла за нею. Без неї я б ніколи не здолала повернутися, та пані Джаміля знала дім Лалли Асми.

Коли ми прийшли додому, серце мені стислося. Я гадала, що за весь цей час Лалла Асма вже вмерла і що я почую пронизливі крики її невістки. Та Лалла Асма жила. Вона сиділа у своїм фотелі, на звичному місці, а ноги лежали на стільчику поперед неї. На її голові було трошки засохлої крови, там, де вона вдарилася, падаючи.

Лалла Асма мене побачила і її погляд прояснів. Вона ще трохи тремтіла. Дуже міцно стисла мої руки. Я бачила, вона жадала говорити, але ще не повернулася звідти цілком. Я не знала, чи вона мене так само любить, як і досі, і зненацька все це змусило мене розплакатися.

“Не ворушіться, бабусю. Я зроблю вам чаю, як хочете.”

Потім я побачила пані Джамілю на порозі зали. Що Лалла Астма більше не вмирала, їй уже не треба було нікого. Лалла Асма не любила, коли чужі заходили до неї. Я сказала до пані Джамілі: “Їй уже ліпше тепер. Вона вже вас не потребує.” Я провела її на поріг. Я їй хотіла сплатити за те, що прийшла, взявши дирхами із заощаджень, та вона відмовилася. Вона сказала, дивлячись мені просто в очі: “Може, тобі треба буде привести справжнього лікаря. Їй щось порушилося в голові, через те, що вона впала.”

Я спиталась: “Вона розмовлятиме знов?”

Пані Джаміля похитала головою. “Їй уже не бути такою, як перед тим. Одного дня вона ще раз упаде і більше не підведеться. Так воно вже є. Але ти мусиш залишатися при ній, аж до її останнього подиху.” Вона повторила те саме по арабському, і я не забула тих слів: “Kherjat er rohе…”

Зохра повернулася трохи згодом. Я не казала їй за пані Джамілю. Вона дала мені ляпаса, немов знала, що мені до снаги буде ото хіба привести акушерку зі старого заїзду. Я збрехала: “Лікар сказав, що їй скоро буде лучче, прийде знов на тому тижні.” – “А ліки? Він дав їй якихсь ліків?”

Я похитала головою.

“Сказав, що це пусте. Вона стане така, як була.”

Зохра забалакала голосно й дуже близько до вуха Лалли Асми, наче б вона була глухою.

“Чуєте, мамо? Лікар сказав, що вам буде лучче.”

Та минув місяць, і Лалла Асма не мовила й слова до своєї невістки, Зохра ж нічого не могла зрозуміти. Коли вона йшла, я помагала Лаллі Асмі дійти до своєї постелі. Вона чудно ходила, підплигуючи, як ото дрізд. А її зелені очі ставали прозорими, сумовитими й далекими.

Несподівано я стала боятися того, що має статись. Доти я ніколи не питалася в себе, що зі мною буде, як Лалли Асми не стане. Бути в цьому домі, за високими мурами, по той бік великих блакитних дверей, вгадувати місто з височини даху, де я розвішувала білизну, – все це змушувало мене думати, що нічого поганого ніколи не станеться.

Я дивилася на свою вчительку, на її старече розпухле лице, де очі були як дві безбарвні щілини, на її поріділе, вибілене хною волосся.

“Бабусю, бабусю, ви ж мене ніколи не покинете?” Сльози котились моїми щоками, я не могла їх більше стримувати. “Хіба не так, бабусю, ви ж мене не покинете?” Я щиро вірю: вона почула те, що я казала їй, бо я бачила, як її повіки здригаються, а губи тремтять. Я поклала свої руки поміж її рук, щоб вона їх сильно стиснула. “Я дуже за вас дбатиму, бабусю, я не дам нікому до вас підійти, надто Зохрі. Робитиму вам чай, даватиму вам їсти, шукатиму вам хліба й овочів. Тепер  уже не боюся виходити з дому, нам уже не треба Зохри.”

Я плакала, й сльози не переставали мені текти. Можу сказати, що то був перший такий раз. Мені, що ніколи доти ні з чого не плакала, навіть як Зохра мене вщипнула до крови.

Та Лалла Асма не стала такою, як перед тим. Навпаки, щодня вона провалювалася ще дужче. Вона вже не їла. Коли я старалася напоїти її, холодний чай стікав з кожного кутика її рота і мочив сукню. Губи вона мала потріскані, порепані. Її шкіра ставала дуже сухою, барви піску. І я мушу сказати, що вона ходила під себе. Вона, що була така охайна, акуратна. Я перебирала її.  Не хотіла, щоб Зохра й Авель бачили її такою. Я була певна, що вона зберігає сором, що вона здає собі з усього звіт. Коли Зохра заходила до зали, нахмурювала лоба: “Що це воно так смердить?” Я казала, що то роблять у сусідньому будинку – вичищають вигрібну яму. Зохра спантеличено оглядала Лаллу Асму. Вона бурчала на мене: “Це того, що ти погано пораєшся по господі, поглянь-но на цей безлад.” Вона старалася зрозуміти, у чому річ. Щоб вона не могла вгадати стану Лалли Асми, я її зранку причісувала, рум’янила їй щоки рожевою пудрою, мастила їй губи кокосовою олією. Я ставила коло неї на столі мідну таріль разом із чайником і склянками і наливала у них трохи чаю з цукром, немов Лалла Асма щойно чаювала.

Я більше її не кидала. Вночі я спала на землі коло неї, закутавшись у покривало. Пригадую, були комарі, що їх спів я цілу ніч слухала своїм вухом, а перед світом я переверталась, щоб трохи поспати. Я забула скорботне дихання Лалли Асми, мені снився од’їзд, ніби я нарешті сіла на славетного корабеля, про якого вона завжди розказувала, “Меліллу” – до Малаги, і навіть далі, до самої Франції.

Одної ночі все пішло на гірше. Я зовсім не розуміла, що до чого. Лалла Асма задихалась. Вона гуготіла як ковальський міх, і булькала в кінці кожного подиху. Я непорушно простяглася долі і не наважувалась поворухнутись. Кімната була темна, лише у дворі – дрібка місяця. Але я вже не могла виходити. Я чекала, хотіла, щоб настав день. Я гадала: як устане сонце, Лалла Асма прокинеться, перестане сопіти і задихатися з отим бульканням.

Я сама заснула на світанку, така була натомлена. Може, того, що Лалла Асма вмерла тої миті, тому я нарешті могла заснути.

Як прокинулася, уже давно розвиднілось. Зохра була край ліжка; вона голосила високим голосом. Зненацька вона мене помітила, і її рот скривився з гніву. Вона била мене всім, що тільки могла знайти: махровим рушником, журналами, далі роззулася, щоб бити мене черевиками, і я кинулася надвір. Та кричала: “Нікчемна відьмачко! Моя мати вмерла, а ти, ти спиш собі як після маківки? Ох ти ж убивице!” Я сховалася на кухні, під столом, наче маленька. Я дрижала зо страху. На щастя, саме нагодилася стривожена від криків сусідка. Потім і Авель прийшов теж, і він заспокоїв Зохру. У руці вона мала ножика, наче лагодилася мене забити. Ще кричала: “Відьмо! Убивице!” Її посадили посеред двору, дали їй склянку води.

Я ж вислизнула з кухні, перетнула навкарачки двір, тиснучись до мурів у затінку. Я була боса, вдягнена в пом’яту нічну сорочку, розпатлана, я так таки й виглядала на вбивцю.

Я знов прослизнула крізь великі сині двері, що зосталися прочинені. Тоді я кинулася бігти вулицями, як того дня, коли шукала акушерки. Я боялася, що мене знов піймають і посадять у холодну за те, що дала вмерти Лаллі Асмі.

Отак я покинула той дім у Мелласі й ніколи більше не поверталася. Я не мала нічого, ані копієчки, була боса у своїй старій нічній сорочці, і навіть не взяла пари золотих сережок у формі серпика молодого місяця Гілаля, що їх Лалла Асма пообіцяла мені віддати по смерті. Я почувалася навіть ще вбогішою ніж того дня, коли крадії дітей продали мене Лаллі Асмі.

Переклав з французької Роман Горбик

Список інтересів: кінематограф, треш, живопис, порнопоезія, постнеофутуризм, армагедон.

Читав останнім часом:
Біблія
Література західноєвропейського середньовіччя, автори – Висоцька Н.О, Ніколаєв Б.І.
Венера у хутрі, автор – Леопольд Захер-Мазох
Практична психологія в тестах, автори – Р. Римська, С. Римський
Біблійний словник, автор – А. Ланглуа
НепрОсті, автор – Тарас Прохасько

Фотографував Shoot-a-shade.
Редакція “Трансліту” не завжди розділяє позиції наших дописувачів.

Ле Клезіо на прес-конференції з нагоди одержання Нобелівської премії-2008

Лавреат Нобелівської премії 2008 року та численних французьких премій, Жан-Марі Ґюстав Ле Клезіо народився 1940 року в Ніцці у родині лікаря-хірурга. Коли майбутньому письменникові було 8 років, родина переїхала до Нігерії. Мабуть, звідти автор виніс цікавість до екзотичних середовищ, яку читач помітить і в пропонованому нижче уривкові. В Африці ж автор став і білінгвом, опанувавши англійську так само добре, як рідну. Вчився в багатьох університетах і в багатьох університетах викладав. Із 60-х років – публікує коротку і довгу прозу. Пізніше зажив слави відлюдника, коли на кілька років переселився в джунґлі до американських тубільців. Перекладав їхні народні перекази й епоси. Ле Клезіо – один із найважливіших авторів сучасної Франції. Йому притаманні водночас легкість оповіді й світоглядний зв’язок зі спадщиною екзистенціялізму.

Пропонуємо перший переклад Ле Клезіо українською мовою – перший розділ роману “Золота рибка” (1996); книжка розповідає історію молодої арабки, що спромоглася стати знаною джазовою співачкою в Америці. Продовження читайте найближчим часом на “Транслітері”.

*** 

Коли мені було шість чи сім років, мене вкрали. Насправді я цього не пригадую, бо ж була надто мала, і все, що я пережила згодя, затьмарило собою той спогад. Воно радше мов сон: далеке, страховинне жахіття, що повертається ніч від ночі, що непокоїть мене навіть за дня. Є оця соняшна вулиця, запорошена й порожня, блакитне небо, жалкий крик чорного птаха, і – зненацька – людські руки, що кидають мене на дно великого мішка, і я задихаюсь. Це Лалла Асма мене купила.

Ось чого я не знаю свого справжнього ймення, того, що ненька дала мені народивши; не знаю ні свого батька, ні місця, де народилась. Я знаю лише те, що повіла мені Лалла Асма: що я прибула до неї одної ночі, тож вона назвала мене Лаїла, “Ніч”. Я з Півдня, дуже здалеку, може, з краю, якого більше нема. Для мене там нема нічого, тільки ця курна вулиця, чорний птах і мішок.

Потім я оглухла на одне вухо. Це сталось, як я гралася на вулиці під хатніми дверима. Мене зачепила невелика вантажівка, й мені зламалася кісточка в лівому вусі.

Я боялася чорноти, боялася ночі. Пригадую, иноді я прокидалась, чуючи, як страх заповза в мене, мов холодний змій. Тож я прослизала в ліжко моєї вчительки, притискалася до її грубої спини, щоби більше не бачити, не чути. Я певна, що Лалла Асма прокидалася теж, та жодного разу вона мене не прогнала, і тому вона була мені за справжню бабусю.

Я довго лякалася вулиці. Не наважувалася вийти поза двір. Я навіть не хотіла переступати за поріг великих блакитних дверей, що вели надвір, і якщо мене пробували вивести назовні, я кричала, плакала і чіплялася за стіни, або ж бігла прожогом сховатися під ліжко. Мені жахливо боліла голова, й небесне світло різало очі, пронизуючи мене наскрізь.

Навіть зовнішній шум укидав мене в жах. Звук кроків із завулка, навпроти Меллаха, чи надто коли хто гучно говорив за стіною. Та завжди найдужче – крики птахів на світанку, скрегіт серпокрильців навесні, на рівні даху. У цій частині міста не було ворон, тільки голуби й голубки. Иноді, весною, перелітні чорногузи, всівшись нагорі муру, клекотіли дзьобами.

Цілі роки я не знала нічого, крім невеличкого двору в тій господі, й голосу Лалли Асми, що гукала моє ім’я: “Лаїла!” Як я вже казала, я не знаю свого справжнього імени, і я звикла до того, що дала мені моя вчителька, так, немов це моя мати вибрала його для мене. Одначе, я гадаю, що одного дня хто-небудь скаже мені моє справжнє ймення і що я його впізнаю.

Лалла Асма – то також не її справжнє ім’я. Вона звалася Аззема, вона була еспанська юдейка. Відколи спалахнула війна між арабами і євреями, на иншому боці світу, вона єдина не покинула Меллаха. Вона забарикадувалася за великими блакитними дверима і будь-що відмовлялася виходити надвір. До тої ночі, коли з’явилася я, і все в її житті змінилось.

Я звала її “вчителько” або навіть “бабусю”. Їй більше подобалось, щоб я звала її “вчителько”, бо то саме вона навчила мене читати й писати по-французькому й по-еспанському, саме вона навчила геометрії й лічити подумки, саме вона розповіла мені дещо з релігії, своєї, де Бог не має імени, й моєї, де Бог зветься Аллах. Вона читала мені уступи зі святих писань, і навчила мене, чого не можна робити, як-от дихати на те, що ми їстимем, класти хліб із північного боку чи підтиратися правицею. Що завжди треба казати правду, і щодня митися з ніг до голови.

Натомість я робила за неї в дворі з рана до вечора, замітала, пиляла маленькі деревця до пательні чи прала. Я дуже любила підніматися на дах розстілати білизну. Звідти я бачила вулицю, дахи сусідніх хат, перехожих, авта й навіть – межи двох мурів – краєчок великої блакитної річки. Звідти звуки здавалися мені не такими страшними. Мені здавалось, я була недосяжна.

Коли я задовго зоставалася на дасі, Лалла Асма гукала моє ім’я. Цілий день вона зоставалася у великій кімнаті зі шкіряними подушками. Вона давала мені книжку, щоб я їй читала. Або змушувала мене писати диктанти, ставила мені питання з попередніх уроків. Вона змушувала мене складати іспити. Яко винагороду, вона дозволяла мені сідати коло неї в залі, і ставила на своєму програвачі платівки улюблених співаків: Ума Калсума, Саїда Дарвіша, Гбіби Мсіки, а надто Фейруза з з низьким, хрипким голосом, прекрасного Фейруза аль-Галабію, що співав “Ya Koudsou”, і Лалла Асма, зачувши про Єрусалим, завжди плакала.

Раз на день блакитна брама розчинялася і впускала чорняву, сухорляву бездітну жінку на ім’я Зохра, невістку Лалли Асми. Вона приходила трохи покуховарити для своєї свекрухи, надто ж щоб оглянути, чи все гаразд у домі. Лалла Асма казала, щоб вона добре оглядала те, що успадкує одного дня.

Син Лалли Асми приходив далеко рідше. Його звали Авель. То був великий, сильний мужчина, вбраний у гарного, сірого костюма. Він був багатій, керував підприємством з громадських робіт і працював навіть за кордоном, у Франції й в Еспанії. Проте, як казала Лалла Асма, жінка змусила його жити в тестя з тещею, нестерпних і марнославних людей, що віддавали перевагу иншому містечку, на другому березі річки.

Я зроду не довіряла Авелеві. Малою я завжди ховалася за завісу, як він приходив. Це смішило його: “Ото яке дике!” Як підросла, він мене став ще дужче лякати. Він дивився на мене в особливий спосіб, мов я була річчю, що йому належала. Зохра також мене лякала, тільки инакше. Якось, коли я збирала пилюку в дворі, вона мене вщипнула до крові: “Біднесенька, сиротиночко, нема навіть служки підмітати замість тебе!” Я закричала: “Я не сиротиночка, Лалла Асма мені бабуся”. Вона посміялася з мене, але не наважилася переконувати.

Лалла Асма завше ставала на мій бік, проте була стара і втомлена. Вона мала величезні ноги, вкриті варикозними венами. Коли вона була втомлена або коли жалілася, я казала їй: “Ви нездужаєте, бабусю?” Вона наказувала стояти випростано і дивилася на мене. Повторювала арабську приказку, яку дуже любила і яка звучала дещо врочисто, ніби вона щоразу шукала правильного перекладу французькою:

“Здоров’я то корона на голові здорових людей, які тільки бачили недугу.”

Тепер вона не змушувала мене вже багато читати, ні вчитися; не могла вже вигадати нічого для диктанту. Її дні минали найбільше в порожній залі, дивлячись в екран телевізора. Або, бувало, вона просила мене принести її шкатулу з коштовностями й набитими грішми конвертами. Якось вона показала мені пару сережок:

“Бач, Лаїло, сі сережки будуть твої, як мене не стане.”

Вона почепила мені сережки до вух. Вони були старі, ношені, мали форму оберненого навспак серпика молодого місяця. А коли Лалла Асма сказала мені ймення, Гілаль, я повірила, буцім почула своє ім’я, уявила, що в цих сережках я з’явилася в Мелласі.

“Тобі страх як личать. Викапана Балькіс, цариця Савська.”

Я поклала сережки їй у долоню, згорнула й поцілувала її.

“Спасибі, бабусю. Ви добрі до мене.”

“Ану йди відціля, – грубо штовхала вона мене. – Добрі, та поки ще не мертві.”

Я не знала Лалла Асминого чоловіка, крім одної світлини, яку вона тримала в залі і яка здіймалася над комодом, поблизу несправного годинника. Суворий на вигляд, вбраний у чорне пан. Він був адвокат, був багач, та невірний, і коли вмер, тільки й зоставив своїй жінці, що дім у Мелласі й дещицю грошей у нотаря. Він ще жив, коли я прийшла в той дім, але я була надто мала, щоб його пригадати.

Я мала підстави стерегтися Авеля.

Мені було одинадцять чи дванадцять років, коли Зохра порядком винятку витягла свекруху надвір, до лікаря чи просто прогулятися. Авель увійшов до хати так, що я його не почула, мабуть, шукав мене всередині й знайшов у малій комірчині іззаду двору, де була вбиральня і вмивальник.

Він був такий великий і дужий, що закрив собою всі двері, і я не могла врятуватися. Я була нажахана й ніяк не могла поворушитись. Він наблизився до мене. Його рухи були нервові й брутальні. Може, він говорив, та я притисла руку до голови коло лівого вуха, щоб не слухати. Він був високий, широкий у плечах, з лисиною, що відбивала світло. Він став навколішки переді мною, мацав мене під сукенкою, торкав мої стегна, мій сором, він мав шкарубкі від цементу руки. Мені наче двоє холодних і висохлих звірів сховалися під одежу. Я так злякалась, що чула, як серце б’ється у мене в горлянці. Враз усе повернулося: біла вулиця, мішок, удари по голові. Тоді руки, що мене торкали, що тисли мені на живота, що робили мені боляче. Не знаю, що я робила. Думаю, від страху я обмочилася, як собака. І він пішов, він прибрав свої руки, і мені вдалося проскочити поза ним, я прослизнула, мов те звірятко, перебігла кричучи двір і замкнулася у ванній, бо це було єдине місце, що замикалося на ключ. Серце калатало на повну швидкість, я ждала, наставивши вухо до дверей.

Прийшов Авель. Постукав, спершу тихо, самими пучками, далі гучніше, кулаком. “Лаїло! Одчини мені! Що ти робиш? Одчини, я тобі нічого не зроблю!” Потім він, напевне, пішов. Я ж присіла на кам’яну підлогу, спиною до мармурової ванни, її виготовив Авель для своєї матері.

По добрій хвилі хтось став за дверима. Я почула звуки голосу, та не добрала, хто говорить. Застукано до дверей знов, і цього разу я пізнала руку Лалли Асми. Коли я відчинила двері, я мусила виглядати такою нажаханою, що вона стисла мене в обіймах. “Та що тобі? Що з тобою зробилось?” Я притислася до неї, минаючи Зохру. Але не сказала нічого. Зохра вигукнула: “Здуріла вона, та й годі.” Лалла Асма не ставила мені більше жодних питань. Але від того дня вже не покидала мене саму вдома, як приходив Авель.

(Далі буде)

З французької переклав Роман Горбик

Дана Джойя (Dana Gioia, нар. 1950)

Один із найпомітніших сучасних американських поетів і критиків. Народився і живе в Каліфорнії, батьки – італійського походження; дитинство минуло в мексиканському кварталі. Закінчивши університет, довгий час працював у бізнесі. З 1992 року – тільки літератор. Автор трьох книжок поезії, критичної книжки “Чи може поезія мати значення?”. До того ж – автор лібрето опери “Носферату” сучасного американського композитора Алви Гендерсона (за мотивами знаного фільму 20-х рр.). Свого часу Дана Джойя редагував літературні журнали “Sequoia” та “Inquiry”. 2004 року поет очолив урядову агенцію Національний фонд підтримки мистецтв і вдихнув у неї нове життя. Зокрема, він був ініціатором популярної премії для джазових виконавців (наполягаючи, що джаз – єдине оригінальне мистецтво, що народила Америка).
Як поет Джойя – один із чільних представників так званого “нового формалізму”, школи в американській поезії, яка знову повертається до рими й метру, вважаючи: в умовах панування верлібру це і є сучасний авангардизм.

З книжки “Гороскоп на щодень” (1986)

Безсоння

Тепер послухай, що розкаже дім.
Вода співає в темних-темних рурах
непевних, наче іпотека, стін,
і нескінченним гудом голоси
ячать, мов та родина галаслива,
немов луна, що не зійде на пси.

Але тепер ти мусиш дослухатись
всього, на що роками заробляв:
як власність по-старечому бурмоче,
все те, що занедбав, готове вмить
розсипатись, одначе не забути,
усіх облич, що не дались любить.

О скільки голосів ховалось досі
від твого слуху: ось рипить паркет,
гуде димар, із видимим докором
годинник важить час, хоча нема
кому слідити стрілки. В цій хвилині -
пусте осяяння, вона – суцільна тьма.

Insomnia

Now you hear what the house has to say.
Pipes clanking, water running in the dark,
the mortgaged walls shifting in discomfort,
and voices mounting in an endless drone
of small complaints like the sounds of a family
that year by year you’ve learned how to ignore.

But now you must listen to the things you own,
all that you’ve worked for these past years,
the murmur of property, of things in disrepair,
the moving parts about to come undone,
and twisting in the sheets remember all
the faces you could not bring yourself to love.

How many voices have escaped you until now,
the venting furnace, the floorboards underfoot,
the steady accusations of the clock
numbering the minutes no one will mark.
The terrible clarity this moment brings,
the useless insight, the unbroken dark.

З книжки “Розпитування ополудні” (2001)

Безмовні

Життя мина здебільшого без вісти:
щоденники журби, зашиті губи
прихованих кохань живі такі ж,
хоч і безмовні. Нам завжди простіш
сховати більше, аніж розповісти.
Це як листи мерцям, мовчанням повні.

Unsaid

So much of what we live goes on inside–
The diaries of grief, the tongue-tied aches
Of unacknowledged love are no less real
For having passed unsaid. What we conceal
Is always more than what we dare confide.
Think of the letters that we write our dead.

З книжки “Боги зими” (1991)

Саджаючи секвойю

Цілий вечір ми з братом затято в саду копирсались,
готували для тебе, секвойє, там вигідне місце;
вже нахмарило обрій, де вітер ще здержував хмари,
де чорнів океан, а над нами сіріло лиш небо,
наче сірий цей рік, що нарешті дійшов до кінця.

На Сицилії батько садовить дерева з народженням сина,
певне, фігу, оливу – як знак, що земля обважніла
ще на душу одну. О, я б радо садок той поповнив
молодесеньким пагоном межи гнучких помаранчів -
обіцянкою плоду на осінь, що прийде колись.

Але я садовлю тебе тут, в цій чужій холоднечі,
наш гіганте, забувши дідівську практичність.
У коріння вони заплели б пуповину й волосся,
тобто все, що залишить їх первісток дереву й світу:
жменю атомів, що повернулись до первнів, назад.

Ми дамо тобі всього, що є в нас, наш грунт і зусилля,
ми дамо і води, що із неба земля насотала,
млисті ночі морські, дні спекотні: м’які і бджолині.
Ми садовимо в гаї тебе проти заходу сонця,
наче пагін тендітний тебе ми садовимо в ніч.

Як минуться наш рід і твої ненароджені браття,
всю рідня, і наш дім – все розвіють на порохи роки,
й матір первістка – гарну – та врода то порох той самий,
хочу я, щоби ти того дня між чужинцями стала,
як стояла між нами, й мовчала – як ти народилась на світ.

Planting a Sequoia

All afternoon my brothers and I have worked in the orchard,
Digging this hole, laying you into it, carefully packing the soil.
Rain blackened the horizon, but cold winds kept it over the Pacific,
And the sky above us stayed the dull gray
Of an old year coming to an end.

In Sicily a father plants a tree to celebrate his first son’s birth–
An olive or a fig tree–a sign that the earth has one more life to bear.
I would have done the same, proudly laying new stock into my father’s orchard,
A green sapling rising among the twisted apple boughs,
A promise of new fruit in other autumns.

But today we kneel in the cold planting you, our native giant,
Defying the practical custom of our fathers,
Wrapping in your roots a lock of hair, a piece of an infant’s birth cord,
All that remains above earth of a first-born son,
A few stray atoms brought back to the elements.

We will give you what we can–our labor and our soil,
Water drawn from the earth when the skies fail,
Nights scented with the ocean fog, days softened by the circuit of bees.
We plant you in the corner of the grove, bathed in western light,
A slender shoot against the sunset.

And when our family is no more, all of his unborn brothers dead,
Every niece and nephew scattered, the house torn down,
His mother’s beauty ashes in the air,
I want you to stand among strangers, all young and ephemeral to you,
Silently keeping the secret of your birth.

Переклав з англійської Роман Горбик

ПЕРША НІЧ

Вельмишановному Вену  Джибао
Канцелярія прем’єр-міністра,
Пекін,
столиця волелюбного Китаю

від

«Білого тигра»
Вдумливої людини
та підприємця,
що проживає у світовому центрі технології та аутсорсингу,
Електронне місто, Фаза 1 (одразу за Гозурським шосе)
Банґалор, Індія

Вельмишановний пане Прем’єре,

Сер.

Ні ви, ні я не знаємо англійської, але деякі речі можна висловити тільки цією мовою.
Від колишньої дружини мого колишнього шефа, покійного містера Ашока, мадам Пінкі, я вивчив одну англійську фразу, і сьогодні об 11:32, десь за десять хвилин після того, як диктор оголосила по всеіндійському радіо: «Прем’єр Джибао приїжджає до Банґалору наступного тижня», – я сказав саме цю фразу.
Правду кажучи, щоразу коли якась велика людина, ну от як ви, збирається завітати до нашої країни, я кажу це. Ні, я нічого не маю проти великих людей.

По-своєму я навіть визнаю себе одним із вас, сер. Але коли я бачу нашого прем’єра та його найближчих дружбанів, як вони їдуть в аеропорт у чорних машинах, виходять і кланяються вам перед телекамерами, і говорять про нашу індійську мораль і святості, я не можу не сказати цієї англійської штуки.

А тепер оце ви до нас приїдете на тижні, правильно? У плані – інформації Всеіндійського радіо можна довіряти.

Це я так жартую, сер.

Ха!

Саме тому я вас прямо й запитую, чи ви їдете до Банґалора.

Бо якщо так, мені треба сказати вам дещо важливе. Розумієте, по радіо сказали: «Пан Джибао приїжджає із певною метою: він хоче дізнатись правду про Банґалор».

Мене ніби холодом обпекло. Якщо хтось і знає правду про Банґалор, то це я.

Далі дикторка сказала: «Пан Джібао прагне зустрітися із деякими індійськими підприємцями та почути історію їхнього успіху з першоджерела».

Вона щось недоговорює. Зрозуміло, що ви, китайці, випередили нас у всьому, але ви не маєте підприємців. А у нашого народу, позбавленого питної води, електрики, каналізації, громадського транспорту, відчуття елементарної гігієни, порядку, вихованості та пунктуальності, їх таки трохи є. Тисячі тисяч бізнесменів. Особливо у сфері високих технологій. А ці бізнесмени – ми тобто – заснували усі аутсорсингові компанії, що зараз віртуально правлять Америкою.

Ви хочете навчитись виробляти китайських бізнесменів у себе вдома, саме тому і їдете сюди. І це мені подобається. Але потім до мене дійшло – за міжнародним протоколом, наш прем’єр та міністр закордонних справ зустрінуть вас в аеропорту із гірляндами, сувенірними сандаловими фігурками Ганді та буклетами про минуле, сьогодення та майбутнє Індії.

Саме тому, сер, я й вигукнув цю англійську фразу. Голосно.

Це сталося об 11:37. П’ять хвилин тому.

Але порожні погрози й прокляття – це не про мене. Я – людина дії та рішучих змін. Тому я одразу почав диктувати вам листа.

Спершу дозвольте мені висловити своє глибоке захоплення древнім народом Китаю.

Я читав вашу історію в книжці, «Надзвичайні історії екзотичного Сходу», яку підібрав на хіднику, шукаючи просвітлення в Старому Делі, під час недільного букіністичного розпродажу. Там здебільшого було про піратів та золото у Гонконгу, проте була й корисна інформація: писалося, що ви, китайці, дуже волелюбні та цінуєте особисту свободу. Британці спробували зробити з вас своїх прислужників, але ви не скорилися. Це сповнює мене великим захватом, пане Прем’єре.

Розумієте, я й сам колись був прислужником.

Лише три народи ніколи не скорялися чужинцям: китайці, афганці та абіссинці. Я ними захоплююсь.

Із поваги до свободолюбства, виказаного китайським народом, а також із вірою у те, що майбутнє належить жовтошкірим та коричневим, бо нашого колишнього білого хазяїна добили содомія, мобільні телефони та наркотики, я пропоную вам – безкоштовно – усю правду про Банґалор.

Розповівши вам історію свого життя.

Бачте, коли ви приїдете до Банґалору, і ваше авто зупиниться на світлофорі, до неї підстрибом підбіжить хлопчисько із контрафактною копією американського бізнес-підручника, загорненою у целофан. Називатись вона буде якось так:

ДЕСЯТЬ СЕКРЕТІВ БІЗНЕСОВОГО УСПІХУ!

Або

ПРОСТИЙ СПОСІБ СТАТИ БІЗНЕСМЕНОМ ЗА СІМ ДНІВ!

Не марнуйте гроші на ці штатівські підручники, вони – це позавчорашній день
А я – це день сьогоднішній.

Звісно, з формальної точки зору, у мене не все добре з освітою. Я так і не закінчив школу, якщо чесно. Яка різниця? Хай і не прочитав я всіх книжок, але точно – всі, які варті уваги. Я напам’ять знаю вірші чотирьох найбільших поетів усіх часів.
Румі, Ікбал, Мірза Галіб і той, четвертий, якого я забувся, як звати. Я бізнесмен-самоук.

Це – найкращий тип підприємця, повірте.

Коли ви почуєте історію про те, як я потрапив до Банґалора і став одним із найуспішніших (хоча й не дуже відомих) бізнесменів, ви знатимете все, що треба, про те, як виростити, виховати, вигодувати, розвинути підприємця із людини у наше славетне 21 сторіччя.
Як бути точним, століття жовтошкірих та коричневих.
Вас і мене.

Зараз – майже північ, містер Джібао. Гарний час для оповіді.

Я не спатиму усю ніч, вельмишановний пане Прем’єре. На 150 квадратних футів мого офісу я зараз сам один. Лише я та люстра наді мною, хоча, знаєте, у неї є своя особистість. Вона величезна, із купою отаких маленьких скелець, шліфованих у формі діамантів, саме така як у фільмах 70-х років.

Хоча ночі у Банґалорі доволі прохолодні, я повісив маленького вентилятора просто над люстрою. Розумієте, коли він крутиться, виглядає ніби маленькі леза ріжуть світло від люстри та  розбризкують його по всій кімнаті. Схоже на стробоскоп на найкращій банґалорській дискотеці.
На весь Банґалор це єдине таке приміщення на 150 футів, де є нормальна люстра. Але тут досі є діра в стіні, і я сиджу тут цілу ніч.

Прокляття кожного підприємця. Він має стежити за своїм бізнесом постійно.
Зараз я увімкну вентилятор, і світло розсиплеться по всій кімнаті.

Я розслабився, сер, сподіваюсь, ви теж.

Тож почнімо.
Але перед тим я скажу, яку англійську фразу я вивчив від колишньої дружини мого колишнього боса містера Ашока:

“Шо за блядські жарти?”

Зараз я більше не дивлюся індійських фільмів – принципово – але колись я їх дивився, тому пам’ятаю що якраз перед початком на чорному екрані або спливала цифра 786 – мусульмани вважають, що це магічне число позначає їхнього бога, або ж з’являлась жінка у білому сарі, а до її ніг падали золоті монети – індійська богиня Лакшмі.

Це давня і поважна традиція людей мого народу – починати оповідь звертанням до вищих сил.

Думаю, велимишановний пане, мені теж варто почати оповідання з того, щоб поцілувати в задницю якесь божество.

От тільки яке? Вибір тут доволі багатий.
У мусульман один бог.
У християн – троє богів.
У нас, індусів – їх набереться біля 36 мільйонів.
У сумі я маю 36 мільйонів і 4 божествені задниці на вибір.

Однак, деякі люди, маю на увазі не лише вас, комуністів, а й просто вдумливих людей, байдуже яких політичних вподобань, так от, ці люди стверджують, ніби далеко не всі з цих богів насправді існують. Дехто вважає, що їх взагалі немає. Є просто ми і темна глибочінь навколо. Я не філософ і не поет, то звідки мені знати істину? Правда, усі ці боги не надто заклопотані роботою – просто як наші політики, і все одно виграють вибори до своїх золочених тронів на небесах, з року в рік. Це я не до того, що я не шаную богів, пане Прем’єре. Не дозволяйте цій блюзнірській думці навіть торкнутися вашого жовтошкірого черепа! В моїй країні іноді треба грати на два фронти: індус-бізнесмен має бути паталогічно чесним та брехуном, вірити й сміятися з віри, бути відвертим та підступним, усе водночас.

Так от: я заплющую очі, згортаю руки у шанобливому вітанні та вклоняюся до богів, аби пролили світло на мою темну історію.

Кланяйтеся зі мною, пане Джібао. Це візьме трохи часу.
Як думаєте, ви швидко перецілуєте 36 мільйонів і 4 задниці?

Оригінал – ось тут.