Почалося все от із цієї книжки. Я взагалі люблю Кінґа (котрий Джон, а не Стівен), а Human Punk, мабуть, найкраще, що він написав. Припускаю, що російський переклад вніс у текст чимало свого, як це часто практикується, але зіпсувати таки не зміг, що й добре.

Книжку я люблю настільки, що регулярно пропоную знайомим її прочитати. Позичені книжки мені час від часу не повертають, тож я вже змирився зі зникненням та хотів купувати собі новий примірник. Аж раптом її мені повертають – ну, хай у потяганому вигляді, але книжа, підозрюю, об’їздила півсвіту, тож нарікати нема що. Правда, подерта обкладинка око не особливо тішила (вона навіть не картонна, просто паперова), але підклеїти її ніяк не доходили руки.

А тоді якось випав такий період, що я мав досхочу вільного часу та натхнення. І от що з того вийшло.

(під катом – великі фотки, зважайте)

На фотці внизу – мої перші берці, я їх купив уже потяганими. Ми з ними бували в Карпатах, печерах, підземних річках, дренажних системах, ходили в сніг, дощ, по багнюці та бездоріжжю. Минув не один рік, поки вони не набули такого неповторного вигляду. Потім я купив нові, такої самої моделі, а що робити з цими – не знав. Викидати їх не годилось, таких друзів не зраджують, але й зберігати цей мотлох було якось по-ідіотському.

Думка якось поєднати затягану панківську книжку та покоцані старі берці виникла сама собою, тут і вигадувати нічого не треба було.

Я вирішив використати шкіру із взуття, аби замінити в книжці обкладинку на нормальну палітурку (тверду себто). Розкроївши черевики, отримав отаку мозаїку.

Далі обрав кілька шматків, які були більш-менш цілі, але при цьому достатньо тонкі. Зшив їх докупи – вийшло не надто охайно, але панківська естетика завжди може виправдати криві руки.

Тверду основи накривки я вирізав із 3 мм ДВП – аби було надійно та ґрунтовно. Далі почалась епопея із приклеюванням шкіри до ДВП. Описувати всі невдалі спроби не буду, лише зауважу, що комбінація клеїв “Момент” і ПВА дає не найкращий результат. Варто було таки приготувати нормальний клей. Втім,  після кількох днів я отримав отакий результат, більш-менш прийнятний. Довелось ще трохи попрацювати зі шкірою, аби вона нормально згиналась, але загалом я був задоволений.

Назву та автора я вирішив зазначити на значку. Звичайний такий значок, їх масово продають у метро, а під будь-які вибори жменями роздають безкоштово. Мало хто знає, що за допомогою ножа такий значок легко відкрити, а тоді, відігнувши плівку, поміняти зображення чи напис на щось своє.

Значки – давня панківська тема, до того ж один такий  – God Save The Queen – фігурує в тексті і відіграє вагому роль у сюжеті.

Пробити дірки та прикрутити металеву основу дротом – справа кількох хвилин. Головне потім взяти цупкий папір на форзаци, аби дріт був менш помітний.

Отак виглядає кріплення.

А це обидва значки на своїх місцях. Перший (більший) – роздруківка обкладинки англомовного видання, другий (менший) – вже згаданий God Save The Queen, теж саморобний.

Для форзаців я мав залишки від своїх спроб виготовити папір власноруч. Аркуші вийшли грубими й не надто охайними, але для панку, знову ж таки, це тільки плюс. Краї навіть спеціально лишив рваними, аби ще посилити враження.

В підсумку вийшло ось таке.

На моїй полиці виглядає цілком органічно.

Одразу невелика робота над помилками: шкіра для першої палітурної спроби, а тим більше шита шкіра – не найкращий матеріал, треба було починати з чогось простішого. Клей треба робити самому, інакше намучаєшся. І основна проблема – в таких покетбуках паперовий блок клеєний, і з часом починає розпадатися. Його варто було прошити, але як саме це робити – я не уявляв, бо сторінки там йдуть не зошитами, а просто нарізані стосиком.

І перепрошую за якість фоток, робив їх без відриву від процесу, із різним освітленням та в різних умовах.

Теги: John King, Джон Кінґ, обкладинки, оправи