Трансліт

Закінчення. Початок дивіться отут.

Лавреат Нобелівської премії 2008 року та численних французьких премій, Жан-Марі Ґюстав Ле Клезіо народився 1940 року в Ніцці у родині лікаря-хірурга. Коли майбутньому письменникові було 8 років, родина переїхала до Нігерії. Мабуть, звідти автор виніс цікавість до екзотичних середовищ, яку читач помітить і в пропонованому нижче уривкові. В Африці ж автор став і білінгвом, опанувавши англійську так само добре, як рідну. Вчився в багатьох університетах і в багатьох університетах викладав. Із 60-х років – публікує коротку і довгу прозу. Пізніше зажив слави відлюдника, коли на кілька років переселився в джунґлі до американських тубільців. Перекладав їхні народні перекази й епоси. Ле Клезіо – один із найважливіших авторів сучасної Франції. Йому притаманні водночас легкість оповіді й світоглядний зв’язок зі спадщиною екзистенціялізму.

Пропонуємо перший переклад Ле Клезіо українською мовою – продовження першого розділу роману “Золота рибка” (1996); книжка розповідає історію молодої арабки, що спромоглася стати знаною джазовою співачкою в Америці.

***

Якось, миючи на кухні овочі на суп Лаллі Асмі, я почула голосний шум з дому, немов ваговита річ грюкнула на підлогу й поперекидала стільці. Я миттю прибігла й побачила на долівці стару пані, що простяглася на повен свій зріст. Подумавши, що вона вмерла, я побігла сховатися десь якомога далі, аж почула, що вона стогне й бурмоче. Вона знепритомніла. Падаючи, вона вдарилася головою об ніжку стільця, і цівка темної крови стікала її скронею. Вона вся трусилася й пускала очі під лоба. Я не знала, що мені діяти. За хвилю я підступила до неї і торкнулася її обличчя. Щока була драглиста, химерно холодна. Та Лалла Асма дужо дихала, здіймаючи груди, і повітря, входячи, змушувало її губи тріпотіти з кумедним булькотінням, вона немов хропіла.

“Лалло Асмо! Лалло Асмо!” – пробурмотіла я їй майже в самісіньке вухо. Я була певна, що вона мене почує, де вона є. Вона просто нездатна була розмовляти. Я бачила, як тремтять її напівприплющені над білками повіки, і знала, що вона мене чує. “Лалло Асмо! Не вмирайте.”

Тим часом надійшла Зохра, а мене так поглинуло повільне дихання Лалли Асми, що я не чула, як вона прийшла.

“Дурепо, що ти робиш тут, мала відьмачко?”

Вона так сильно рвонула мене за рукав, що моя сукенка порвалася. “Бігцем по лікаря! Бач, моїй матері он як зле!” То був перший раз, як вона говорила про Лаллу Асму як про свою матір. А що я, мов скам’янівши, завмерла на порозі, вона роззулася і пожбурила в мене черевиком. “Прожогом! Чого ти ждеш?”

Тож я перетнула двір, штовхнула великі сині двері й кинулася бігти вулицею, не знаючи, куди мені йти. То був перший раз, що я була не вдома. Я не мала й найменшої гадки, де могла б знайти лікаря. Я повторювала одне й те саме: Лалла Асма вмирає, і то буде моя провина, бо не вмію знайти кого-небудь, хто б їй запоміг. Я знай бігла, не спиняючись перепочити, бігла вздовж довгих, дрімливих на осонні завулків. Пряжило; небо було чисте; стіни будинків біліли.

Я звертала з одної вулиці на другу, аж поки вибігла на місце, відкіля видно річку, а ще далі – човни й море. Воно було таке гарне, що я вже геть не боялася більше. Я стала в тінь муру й дивилася скількимога. То був той-таки краєвид, що й з даху в Лалли Асми, та як же ширший! Дорогою в діл було багато авт, вантажівок, автобусів. Настала та година, коли діти йдуть по обіді до школи; вони ступали дорогою, дівчатка – в блакитних спідничках і сліпуче білих сорочках, хлопчики – трохи гірше вбрані, з поголеними головами. Кожне несло ранця або перев’язаний мотузкою стос пошарпаних підручників.

Я немов вийшла з дуже довгого сну. Як вони мене минали, мені наче причулися сміх і кпини; та й, коли подумати, виглядала я вельми химерно, мов прибула з иншої планети, у своїй сукенці на французький лад, що їй був одірваний рукав, і з тими задовгими кучерями. У тіні муру я мусила виглядати ще більше як мале відьменя.

Я минула ще одну вулицю навгад, ближче до школярів, тоді ще одну, залюднену вщерть. Там був базар з напнутими проти сонця наметами. Коло входу до хати у курені з дощок працював дід, розсівшись по-турецькому, за якимсь низеньким, заставленим черевиками столиком. Мідним молоточком він забивав манесенькі цвяшки в підошву. Коли я спинилася подивитися на нього, він спитав:

“Ти хочеш собі бельру?”

Він добре бачив, що я боса.

“Чого ти хочеш? Ти німа?”

Нарешті я змогла заговорити.

“Шукаю лікаря для моєї бабусі.”

Я це сказала по-французькому, потім повторила те саме арабською, бо він дивився на мене, не розуміючи.

“А що в неї?”

“Впала. Вона скоро помре.”

Мене вражав мій спокій.

“Нема тутки лікаря. Є пані Джаміля, оно де заїзд. Вона акушерка. Мо’, вона чим порадить.”

Я помчала туди, де він показав. Чоботар і далі сидів непорушно з піднятим молоточком. Він гукнув мені щось, чого я не добрала і що насмішило людей.

Пані Джаміля мешкала в домі, що його я ніколи не змогла б уявити. То був зруйнований палац з високими топтаними мурами і дверима, яких дві половини були так довго відчинені, що вже не могли зачинитись від налиплого багна й бруду. Клапті штукатурки на фасаді свідчили, що колись будинок був рожевий. Він мав дерев’яні вікна-виступи й трухляві балкони. Попри свій страх, я ступила на двір.

Всередині будинок Лалли Асми був світом упорядкованим, суворим, надміру чистим, і я гадала, буцім усі двори на світі були такі. Але тут, всередині заїзду, панував неймовірний безлад. Скрізь було повно людей, що дрімали в затінку навісів або під сухуватими акаціями. Кози, собаки, діти, пательні, що вичахали без нагляду, і всюди – купи сміття, що його порпали старі, схожі на грифів курі. Під стінами кругом цілого двору мандрівні крамарі понаскладали під захистом навісів свої торби, і, щоб краще їх захистити, понакривали зверху. Я не знала, що тут роблять усі ці люди. Я навіть не знала, що могло бути там, усередині в заїзді. Коли я перетинала двір, вагаючись, куди саме піти, згори, з внутрішнього балкону хтось мене дуже гучно покликав. Засліплена від сонця, я вдивлялася в тінь галереї. Я почула ясний голос:

“Кого ти шукаєш?”

Врешті я побачила жінку певного віку, вбрану в довгу бірюзову сукню. Вона спиралася на поруччя, і, дивлячись на мене, курила. Я назвала ім’я пані Джамілі, і вона подала мені знак:

“Підіймайся, сходи під галереєю, перед тобою.”

А що я виглядала так, наче не розумію, то гукнула:

“Зажди-но мене.”

Вона повела мене до великої темної кімнати, де було ще торбів і людей, що спочивали. Діди гралися в доміно за низьким столиком, поставивши коло себе чималого кальяна. Ніхто не подав виду, що помітив мене.

Нагорі галерею освітлювало соняшне проміння – бракувало кількох віконниць. Цілий поверх посідали дивні жінки. Декотрі здавалися юними, декотрі виглядали на вік Зохри або й старший. Були гладкі, світлолиці, з рудим, барви хни волоссям, мали нафарбовані на темний кармін губи, підмальовані олівцем очі. Вони курили перед дверима до кімнат, сидячи долі по-турецьки. Дим їхніх папірос випливав із тіні галереї й танцював на сонці.

“Пошукаю пані Джамілю.”

Я залишилася нагорі, стоячи на другому поверсі. Гадаю, тільки страх повернутися до Лалли Асми без лікаря не давав мені чкурнути геть ізвідти. Жінки потроху оточили мене колом. Вони гучно балакали й сміялися. Цигарковий дим повнив повітря солодкавими пахощами, що змушували мене крутити головою.

Вони гладили моє волосся, торкалися його так, ніби зроду не бачили нічого схожого. Одна з них, юнка з тонкими руками, з прикрасами на грудях, взялася крутити мені на маківці кучері, заплівши в них червону стрічку. Я не сміла поворухнутися.

“Диви яка гарна! Справдешня тобі королівна.”

Я не добирала, що вона каже. Я питалася себе, чи не сміються з мене, бува, ці жінки, з їхніми прикрасами, з їхньою машкарою, чи не лагодилися вони мене смикнути, потягти за чуба. Вони балакали швидко, низькими голосами, і що я була глуха на одне вухо, не розбирала всіх слів.

Потім надійшла пані Джаміля. Я уявляла велику й дужу акушерку, бридку зовні, а побачила тендітну жіночку, з коротким волоссям і в європейській одежі. Якусь хвилю вона роздивлялася на мене. Вона прогнала жінок і, наче вгадавши, що маю недуже вухо, нахилилася до мене й поволі мовила:

“Чого тобі?”

“То моя бабуся вмирає. Треба б, щоб ви пішли до неї оглянуть її.”

Вона вагалася. Далі сказала:

“Справді, я тут заради дітей і бабусь, які також страждають.”

Вона хутко йшла завулками, а я підтюпцем бігла за нею. Без неї я б ніколи не здолала повернутися, та пані Джаміля знала дім Лалли Асми.

Коли ми прийшли додому, серце мені стислося. Я гадала, що за весь цей час Лалла Асма вже вмерла і що я почую пронизливі крики її невістки. Та Лалла Асма жила. Вона сиділа у своїм фотелі, на звичному місці, а ноги лежали на стільчику поперед неї. На її голові було трошки засохлої крови, там, де вона вдарилася, падаючи.

Лалла Асма мене побачила і її погляд прояснів. Вона ще трохи тремтіла. Дуже міцно стисла мої руки. Я бачила, вона жадала говорити, але ще не повернулася звідти цілком. Я не знала, чи вона мене так само любить, як і досі, і зненацька все це змусило мене розплакатися.

“Не ворушіться, бабусю. Я зроблю вам чаю, як хочете.”

Потім я побачила пані Джамілю на порозі зали. Що Лалла Астма більше не вмирала, їй уже не треба було нікого. Лалла Асма не любила, коли чужі заходили до неї. Я сказала до пані Джамілі: “Їй уже ліпше тепер. Вона вже вас не потребує.” Я провела її на поріг. Я їй хотіла сплатити за те, що прийшла, взявши дирхами із заощаджень, та вона відмовилася. Вона сказала, дивлячись мені просто в очі: “Може, тобі треба буде привести справжнього лікаря. Їй щось порушилося в голові, через те, що вона впала.”

Я спиталась: “Вона розмовлятиме знов?”

Пані Джаміля похитала головою. “Їй уже не бути такою, як перед тим. Одного дня вона ще раз упаде і більше не підведеться. Так воно вже є. Але ти мусиш залишатися при ній, аж до її останнього подиху.” Вона повторила те саме по арабському, і я не забула тих слів: “Kherjat er rohе…”

Зохра повернулася трохи згодом. Я не казала їй за пані Джамілю. Вона дала мені ляпаса, немов знала, що мені до снаги буде ото хіба привести акушерку зі старого заїзду. Я збрехала: “Лікар сказав, що їй скоро буде лучче, прийде знов на тому тижні.” – “А ліки? Він дав їй якихсь ліків?”

Я похитала головою.

“Сказав, що це пусте. Вона стане така, як була.”

Зохра забалакала голосно й дуже близько до вуха Лалли Асми, наче б вона була глухою.

“Чуєте, мамо? Лікар сказав, що вам буде лучче.”

Та минув місяць, і Лалла Асма не мовила й слова до своєї невістки, Зохра ж нічого не могла зрозуміти. Коли вона йшла, я помагала Лаллі Асмі дійти до своєї постелі. Вона чудно ходила, підплигуючи, як ото дрізд. А її зелені очі ставали прозорими, сумовитими й далекими.

Несподівано я стала боятися того, що має статись. Доти я ніколи не питалася в себе, що зі мною буде, як Лалли Асми не стане. Бути в цьому домі, за високими мурами, по той бік великих блакитних дверей, вгадувати місто з височини даху, де я розвішувала білизну, – все це змушувало мене думати, що нічого поганого ніколи не станеться.

Я дивилася на свою вчительку, на її старече розпухле лице, де очі були як дві безбарвні щілини, на її поріділе, вибілене хною волосся.

“Бабусю, бабусю, ви ж мене ніколи не покинете?” Сльози котились моїми щоками, я не могла їх більше стримувати. “Хіба не так, бабусю, ви ж мене не покинете?” Я щиро вірю: вона почула те, що я казала їй, бо я бачила, як її повіки здригаються, а губи тремтять. Я поклала свої руки поміж її рук, щоб вона їх сильно стиснула. “Я дуже за вас дбатиму, бабусю, я не дам нікому до вас підійти, надто Зохрі. Робитиму вам чай, даватиму вам їсти, шукатиму вам хліба й овочів. Тепер  уже не боюся виходити з дому, нам уже не треба Зохри.”

Я плакала, й сльози не переставали мені текти. Можу сказати, що то був перший такий раз. Мені, що ніколи доти ні з чого не плакала, навіть як Зохра мене вщипнула до крови.

Та Лалла Асма не стала такою, як перед тим. Навпаки, щодня вона провалювалася ще дужче. Вона вже не їла. Коли я старалася напоїти її, холодний чай стікав з кожного кутика її рота і мочив сукню. Губи вона мала потріскані, порепані. Її шкіра ставала дуже сухою, барви піску. І я мушу сказати, що вона ходила під себе. Вона, що була така охайна, акуратна. Я перебирала її.  Не хотіла, щоб Зохра й Авель бачили її такою. Я була певна, що вона зберігає сором, що вона здає собі з усього звіт. Коли Зохра заходила до зали, нахмурювала лоба: “Що це воно так смердить?” Я казала, що то роблять у сусідньому будинку – вичищають вигрібну яму. Зохра спантеличено оглядала Лаллу Асму. Вона бурчала на мене: “Це того, що ти погано пораєшся по господі, поглянь-но на цей безлад.” Вона старалася зрозуміти, у чому річ. Щоб вона не могла вгадати стану Лалли Асми, я її зранку причісувала, рум’янила їй щоки рожевою пудрою, мастила їй губи кокосовою олією. Я ставила коло неї на столі мідну таріль разом із чайником і склянками і наливала у них трохи чаю з цукром, немов Лалла Асма щойно чаювала.

Я більше її не кидала. Вночі я спала на землі коло неї, закутавшись у покривало. Пригадую, були комарі, що їх спів я цілу ніч слухала своїм вухом, а перед світом я переверталась, щоб трохи поспати. Я забула скорботне дихання Лалли Асми, мені снився од’їзд, ніби я нарешті сіла на славетного корабеля, про якого вона завжди розказувала, “Меліллу” – до Малаги, і навіть далі, до самої Франції.

Одної ночі все пішло на гірше. Я зовсім не розуміла, що до чого. Лалла Асма задихалась. Вона гуготіла як ковальський міх, і булькала в кінці кожного подиху. Я непорушно простяглася долі і не наважувалась поворухнутись. Кімната була темна, лише у дворі – дрібка місяця. Але я вже не могла виходити. Я чекала, хотіла, щоб настав день. Я гадала: як устане сонце, Лалла Асма прокинеться, перестане сопіти і задихатися з отим бульканням.

Я сама заснула на світанку, така була натомлена. Може, того, що Лалла Асма вмерла тої миті, тому я нарешті могла заснути.

Як прокинулася, уже давно розвиднілось. Зохра була край ліжка; вона голосила високим голосом. Зненацька вона мене помітила, і її рот скривився з гніву. Вона била мене всім, що тільки могла знайти: махровим рушником, журналами, далі роззулася, щоб бити мене черевиками, і я кинулася надвір. Та кричала: “Нікчемна відьмачко! Моя мати вмерла, а ти, ти спиш собі як після маківки? Ох ти ж убивице!” Я сховалася на кухні, під столом, наче маленька. Я дрижала зо страху. На щастя, саме нагодилася стривожена від криків сусідка. Потім і Авель прийшов теж, і він заспокоїв Зохру. У руці вона мала ножика, наче лагодилася мене забити. Ще кричала: “Відьмо! Убивице!” Її посадили посеред двору, дали їй склянку води.

Я ж вислизнула з кухні, перетнула навкарачки двір, тиснучись до мурів у затінку. Я була боса, вдягнена в пом’яту нічну сорочку, розпатлана, я так таки й виглядала на вбивцю.

Я знов прослизнула крізь великі сині двері, що зосталися прочинені. Тоді я кинулася бігти вулицями, як того дня, коли шукала акушерки. Я боялася, що мене знов піймають і посадять у холодну за те, що дала вмерти Лаллі Асмі.

Отак я покинула той дім у Мелласі й ніколи більше не поверталася. Я не мала нічого, ані копієчки, була боса у своїй старій нічній сорочці, і навіть не взяла пари золотих сережок у формі серпика молодого місяця Гілаля, що їх Лалла Асма пообіцяла мені віддати по смерті. Я почувалася навіть ще вбогішою ніж того дня, коли крадії дітей продали мене Лаллі Асмі.

Переклав з французької Роман Горбик

Теги: Ле Клезіо