Цією публікацією започатковуємо рубрику перекладів із сучасної американської поезії, яку в нас так незаслужено мало знають широкі читацькі кола. Натівську експансію в царині поезії початкують троє перекладів із незвично класично-кларичного, проясненого поета, чиє ім’я з італійської можна перекласти відповідно – “радість”.

Дана Джойя (Dana Gioia, нар. 1950)

Один із найпомітніших сучасних американських поетів і критиків. Народився і живе в Каліфорнії, батьки – італійського походження; дитинство минуло в мексиканському кварталі. Закінчивши університет, довгий час працював у бізнесі. З 1992 року – тільки літератор. Автор трьох книжок поезії, критичної книжки “Чи може поезія мати значення?”. До того ж – автор лібрето опери “Носферату” сучасного американського композитора Алви Гендерсона (за мотивами знаного фільму 20-х рр.). Свого часу Дана Джойя редагував літературні журнали “Sequoia” та “Inquiry”. 2004 року поет очолив урядову агенцію Національний фонд підтримки мистецтв і вдихнув у неї нове життя. Зокрема, він був ініціатором популярної премії для джазових виконавців (наполягаючи, що джаз – єдине оригінальне мистецтво, що народила Америка).
Як поет Джойя – один із чільних представників так званого “нового формалізму”, школи в американській поезії, яка знову повертається до рими й метру, вважаючи: в умовах панування верлібру це і є сучасний авангардизм.

З книжки “Гороскоп на щодень” (1986)

Безсоння

Тепер послухай, що розкаже дім.
Вода співає в темних-темних рурах
непевних, наче іпотека, стін,
і нескінченним гудом голоси
ячать, мов та родина галаслива,
немов луна, що не зійде на пси.

Але тепер ти мусиш дослухатись
всього, на що роками заробляв:
як власність по-старечому бурмоче,
все те, що занедбав, готове вмить
розсипатись, одначе не забути,
усіх облич, що не дались любить.

О скільки голосів ховалось досі
від твого слуху: ось рипить паркет,
гуде димар, із видимим докором
годинник важить час, хоча нема
кому слідити стрілки. В цій хвилині -
пусте осяяння, вона – суцільна тьма.

Insomnia

Now you hear what the house has to say.
Pipes clanking, water running in the dark,
the mortgaged walls shifting in discomfort,
and voices mounting in an endless drone
of small complaints like the sounds of a family
that year by year you’ve learned how to ignore.

But now you must listen to the things you own,
all that you’ve worked for these past years,
the murmur of property, of things in disrepair,
the moving parts about to come undone,
and twisting in the sheets remember all
the faces you could not bring yourself to love.

How many voices have escaped you until now,
the venting furnace, the floorboards underfoot,
the steady accusations of the clock
numbering the minutes no one will mark.
The terrible clarity this moment brings,
the useless insight, the unbroken dark.

З книжки “Розпитування ополудні” (2001)

Безмовні

Життя мина здебільшого без вісти:
щоденники журби, зашиті губи
прихованих кохань живі такі ж,
хоч і безмовні. Нам завжди простіш
сховати більше, аніж розповісти.
Це як листи мерцям, мовчанням повні.

Unsaid

So much of what we live goes on inside–
The diaries of grief, the tongue-tied aches
Of unacknowledged love are no less real
For having passed unsaid. What we conceal
Is always more than what we dare confide.
Think of the letters that we write our dead.

З книжки “Боги зими” (1991)

Саджаючи секвойю

Цілий вечір ми з братом затято в саду копирсались,
готували для тебе, секвойє, там вигідне місце;
вже нахмарило обрій, де вітер ще здержував хмари,
де чорнів океан, а над нами сіріло лиш небо,
наче сірий цей рік, що нарешті дійшов до кінця.

На Сицилії батько садовить дерева з народженням сина,
певне, фігу, оливу – як знак, що земля обважніла
ще на душу одну. О, я б радо садок той поповнив
молодесеньким пагоном межи гнучких помаранчів -
обіцянкою плоду на осінь, що прийде колись.

Але я садовлю тебе тут, в цій чужій холоднечі,
наш гіганте, забувши дідівську практичність.
У коріння вони заплели б пуповину й волосся,
тобто все, що залишить їх первісток дереву й світу:
жменю атомів, що повернулись до первнів, назад.

Ми дамо тобі всього, що є в нас, наш грунт і зусилля,
ми дамо і води, що із неба земля насотала,
млисті ночі морські, дні спекотні: м’які і бджолині.
Ми садовимо в гаї тебе проти заходу сонця,
наче пагін тендітний тебе ми садовимо в ніч.

Як минуться наш рід і твої ненароджені браття,
всю рідня, і наш дім – все розвіють на порохи роки,
й матір первістка – гарну – та врода то порох той самий,
хочу я, щоби ти того дня між чужинцями стала,
як стояла між нами, й мовчала – як ти народилась на світ.

Planting a Sequoia

All afternoon my brothers and I have worked in the orchard,
Digging this hole, laying you into it, carefully packing the soil.
Rain blackened the horizon, but cold winds kept it over the Pacific,
And the sky above us stayed the dull gray
Of an old year coming to an end.

In Sicily a father plants a tree to celebrate his first son’s birth–
An olive or a fig tree–a sign that the earth has one more life to bear.
I would have done the same, proudly laying new stock into my father’s orchard,
A green sapling rising among the twisted apple boughs,
A promise of new fruit in other autumns.

But today we kneel in the cold planting you, our native giant,
Defying the practical custom of our fathers,
Wrapping in your roots a lock of hair, a piece of an infant’s birth cord,
All that remains above earth of a first-born son,
A few stray atoms brought back to the elements.

We will give you what we can–our labor and our soil,
Water drawn from the earth when the skies fail,
Nights scented with the ocean fog, days softened by the circuit of bees.
We plant you in the corner of the grove, bathed in western light,
A slender shoot against the sunset.

And when our family is no more, all of his unborn brothers dead,
Every niece and nephew scattered, the house torn down,
His mother’s beauty ashes in the air,
I want you to stand among strangers, all young and ephemeral to you,
Silently keeping the secret of your birth.

Переклав з англійської Роман Горбик

Теги: Dana Gioia, Дана Джойя, переклад, поезія