Трансліт

 

Лавреат Нобелівської премії 2008 року та численних французьких премій, Жан-Марі Ґюстав Ле Клезіо народився 1940 року в Ніцці у родині лікаря-хірурга. Коли майбутньому письменникові було 8 років, родина переїхала до Нігерії. Мабуть, звідти автор виніс цікавість до екзотичних середовищ, яку читач помітить і в пропонованому нижче уривкові. В Африці ж автор став і білінгвом, опанувавши англійську так само добре, як рідну. Вчився в багатьох університетах і в багатьох університетах викладав. Із 60-х років – публікує коротку і довгу прозу. Пізніше зажив слави відлюдника, коли на кілька років переселився в джунґлі до американських тубільців. Перекладав їхні народні перекази й епоси. Ле Клезіо – один із найважливіших авторів сучасної Франції. Йому притаманні водночас легкість оповіді й світоглядний зв’язок зі спадщиною екзистенціялізму.

Пропонуємо перший переклад Ле Клезіо українською мовою – перший розділ роману “Золота рибка” (1996); книжка розповідає історію молодої арабки, що спромоглася стати знаною джазовою співачкою в Америці. Продовження читайте найближчим часом на “Транслітері”.

 

*** 

Коли мені було шість чи сім років, мене вкрали. Насправді я цього не пригадую, бо ж була надто мала, і все, що я пережила згодя, затьмарило собою той спогад. Воно радше мов сон: далеке, страховинне жахіття, що повертається ніч від ночі, що непокоїть мене навіть за дня. Є оця соняшна вулиця, запорошена й порожня, блакитне небо, жалкий крик чорного птаха, і – зненацька – людські руки, що кидають мене на дно великого мішка, і я задихаюсь. Це Лалла Асма мене купила.

Ось чого я не знаю свого справжнього ймення, того, що ненька дала мені народивши; не знаю ні свого батька, ні місця, де народилась. Я знаю лише те, що повіла мені Лалла Асма: що я прибула до неї одної ночі, тож вона назвала мене Лаїла, “Ніч”. Я з Півдня, дуже здалеку, може, з краю, якого більше нема. Для мене там нема нічого, тільки ця курна вулиця, чорний птах і мішок.

Потім я оглухла на одне вухо. Це сталось, як я гралася на вулиці під хатніми дверима. Мене зачепила невелика вантажівка, й мені зламалася кісточка в лівому вусі.

Я боялася чорноти, боялася ночі. Пригадую, иноді я прокидалась, чуючи, як страх заповза в мене, мов холодний змій. Тож я прослизала в ліжко моєї вчительки, притискалася до її грубої спини, щоби більше не бачити, не чути. Я певна, що Лалла Асма прокидалася теж, та жодного разу вона мене не прогнала, і тому вона була мені за справжню бабусю.

Я довго лякалася вулиці. Не наважувалася вийти поза двір. Я навіть не хотіла переступати за поріг великих блакитних дверей, що вели надвір, і якщо мене пробували вивести назовні, я кричала, плакала і чіплялася за стіни, або ж бігла прожогом сховатися під ліжко. Мені жахливо боліла голова, й небесне світло різало очі, пронизуючи мене наскрізь.

Навіть зовнішній шум укидав мене в жах. Звук кроків із завулка, навпроти Меллаха, чи надто коли хто гучно говорив за стіною. Та завжди найдужче – крики птахів на світанку, скрегіт серпокрильців навесні, на рівні даху. У цій частині міста не було ворон, тільки голуби й голубки. Иноді, весною, перелітні чорногузи, всівшись нагорі муру, клекотіли дзьобами.

Цілі роки я не знала нічого, крім невеличкого двору в тій господі, й голосу Лалли Асми, що гукала моє ім’я: “Лаїла!” Як я вже казала, я не знаю свого справжнього імени, і я звикла до того, що дала мені моя вчителька, так, немов це моя мати вибрала його для мене. Одначе, я гадаю, що одного дня хто-небудь скаже мені моє справжнє ймення і що я його впізнаю.

Лалла Асма – то також не її справжнє ім’я. Вона звалася Аззема, вона була еспанська юдейка. Відколи спалахнула війна між арабами і євреями, на иншому боці світу, вона єдина не покинула Меллаха. Вона забарикадувалася за великими блакитними дверима і будь-що відмовлялася виходити надвір. До тої ночі, коли з’явилася я, і все в її житті змінилось.

Я звала її “вчителько” або навіть “бабусю”. Їй більше подобалось, щоб я звала її “вчителько”, бо то саме вона навчила мене читати й писати по-французькому й по-еспанському, саме вона навчила геометрії й лічити подумки, саме вона розповіла мені дещо з релігії, своєї, де Бог не має імени, й моєї, де Бог зветься Аллах. Вона читала мені уступи зі святих писань, і навчила мене, чого не можна робити, як-от дихати на те, що ми їстимем, класти хліб із північного боку чи підтиратися правицею. Що завжди треба казати правду, і щодня митися з ніг до голови.

Натомість я робила за неї в дворі з рана до вечора, замітала, пиляла маленькі деревця до пательні чи прала. Я дуже любила підніматися на дах розстілати білизну. Звідти я бачила вулицю, дахи сусідніх хат, перехожих, авта й навіть – межи двох мурів – краєчок великої блакитної річки. Звідти звуки здавалися мені не такими страшними. Мені здавалось, я була недосяжна.

Коли я задовго зоставалася на дасі, Лалла Асма гукала моє ім’я. Цілий день вона зоставалася у великій кімнаті зі шкіряними подушками. Вона давала мені книжку, щоб я їй читала. Або змушувала мене писати диктанти, ставила мені питання з попередніх уроків. Вона змушувала мене складати іспити. Яко винагороду, вона дозволяла мені сідати коло неї в залі, і ставила на своєму програвачі платівки улюблених співаків: Ума Калсума, Саїда Дарвіша, Гбіби Мсіки, а надто Фейруза з з низьким, хрипким голосом, прекрасного Фейруза аль-Галабію, що співав “Ya Koudsou”, і Лалла Асма, зачувши про Єрусалим, завжди плакала.

Раз на день блакитна брама розчинялася і впускала чорняву, сухорляву бездітну жінку на ім’я Зохра, невістку Лалли Асми. Вона приходила трохи покуховарити для своєї свекрухи, надто ж щоб оглянути, чи все гаразд у домі. Лалла Асма казала, щоб вона добре оглядала те, що успадкує одного дня.

Син Лалли Асми приходив далеко рідше. Його звали Авель. То був великий, сильний мужчина, вбраний у гарного, сірого костюма. Він був багатій, керував підприємством з громадських робіт і працював навіть за кордоном, у Франції й в Еспанії. Проте, як казала Лалла Асма, жінка змусила його жити в тестя з тещею, нестерпних і марнославних людей, що віддавали перевагу иншому містечку, на другому березі річки.

Я зроду не довіряла Авелеві. Малою я завжди ховалася за завісу, як він приходив. Це смішило його: “Ото яке дике!” Як підросла, він мене став ще дужче лякати. Він дивився на мене в особливий спосіб, мов я була річчю, що йому належала. Зохра також мене лякала, тільки инакше. Якось, коли я збирала пилюку в дворі, вона мене вщипнула до крові: “Біднесенька, сиротиночко, нема навіть служки підмітати замість тебе!” Я закричала: “Я не сиротиночка, Лалла Асма мені бабуся”. Вона посміялася з мене, але не наважилася переконувати.

Лалла Асма завше ставала на мій бік, проте була стара і втомлена. Вона мала величезні ноги, вкриті варикозними венами. Коли вона була втомлена або коли жалілася, я казала їй: “Ви нездужаєте, бабусю?” Вона наказувала стояти випростано і дивилася на мене. Повторювала арабську приказку, яку дуже любила і яка звучала дещо врочисто, ніби вона щоразу шукала правильного перекладу французькою:

“Здоров’я то корона на голові здорових людей, які тільки бачили недугу.”

Тепер вона не змушувала мене вже багато читати, ні вчитися; не могла вже вигадати нічого для диктанту. Її дні минали найбільше в порожній залі, дивлячись в екран телевізора. Або, бувало, вона просила мене принести її шкатулу з коштовностями й набитими грішми конвертами. Якось вона показала мені пару сережок:

“Бач, Лаїло, сі сережки будуть твої, як мене не стане.”

Вона почепила мені сережки до вух. Вони були старі, ношені, мали форму оберненого навспак серпика молодого місяця. А коли Лалла Асма сказала мені ймення, Гілаль, я повірила, буцім почула своє ім’я, уявила, що в цих сережках я з’явилася в Мелласі.

“Тобі страх як личать. Викапана Балькіс, цариця Савська.”

Я поклала сережки їй у долоню, згорнула й поцілувала її.

“Спасибі, бабусю. Ви добрі до мене.”

“Ану йди відціля, – грубо штовхала вона мене. – Добрі, та поки ще не мертві.”

Я не знала Лалла Асминого чоловіка, крім одної світлини, яку вона тримала в залі і яка здіймалася над комодом, поблизу несправного годинника. Суворий на вигляд, вбраний у чорне пан. Він був адвокат, був багач, та невірний, і коли вмер, тільки й зоставив своїй жінці, що дім у Мелласі й дещицю грошей у нотаря. Він ще жив, коли я прийшла в той дім, але я була надто мала, щоб його пригадати.

 

Я мала підстави стерегтися Авеля.

Мені було одинадцять чи дванадцять років, коли Зохра порядком винятку витягла свекруху надвір, до лікаря чи просто прогулятися. Авель увійшов до хати так, що я його не почула, мабуть, шукав мене всередині й знайшов у малій комірчині іззаду двору, де була вбиральня і вмивальник.

Він був такий великий і дужий, що закрив собою всі двері, і я не могла врятуватися. Я була нажахана й ніяк не могла поворушитись. Він наблизився до мене. Його рухи були нервові й брутальні. Може, він говорив, та я притисла руку до голови коло лівого вуха, щоб не слухати. Він був високий, широкий у плечах, з лисиною, що відбивала світло. Він став навколішки переді мною, мацав мене під сукенкою, торкав мої стегна, мій сором, він мав шкарубкі від цементу руки. Мені наче двоє холодних і висохлих звірів сховалися під одежу. Я так злякалась, що чула, як серце б’ється у мене в горлянці. Враз усе повернулося: біла вулиця, мішок, удари по голові. Тоді руки, що мене торкали, що тисли мені на живота, що робили мені боляче. Не знаю, що я робила. Думаю, від страху я обмочилася, як собака. І він пішов, він прибрав свої руки, і мені вдалося проскочити поза ним, я прослизнула, мов те звірятко, перебігла кричучи двір і замкнулася у ванній, бо це було єдине місце, що замикалося на ключ. Серце калатало на повну швидкість, я ждала, наставивши вухо до дверей.

Прийшов Авель. Постукав, спершу тихо, самими пучками, далі гучніше, кулаком. “Лаїло! Одчини мені! Що ти робиш? Одчини, я тобі нічого не зроблю!” Потім він, напевне, пішов. Я ж присіла на кам’яну підлогу, спиною до мармурової ванни, її виготовив Авель для своєї матері.

По добрій хвилі хтось став за дверима. Я почула звуки голосу, та не добрала, хто говорить. Застукано до дверей знов, і цього разу я пізнала руку Лалли Асми. Коли я відчинила двері, я мусила виглядати такою нажаханою, що вона стисла мене в обіймах. “Та що тобі? Що з тобою зробилось?” Я притислася до неї, минаючи Зохру. Але не сказала нічого. Зохра вигукнула: “Здуріла вона, та й годі.” Лалла Асма не ставила мені більше жодних питань. Але від того дня вже не покидала мене саму вдома, як приходив Авель.

(Далі буде)

З французької переклав Роман Горбик

Теги: вперше українською, Ле Клезіо, Нобелівська премія, переклад, проза, французька література