Кажуть, письменник — це бог (або хоча б деміург). Творення нових світів та істот передбачає відповідальність за їх долю. Що б там не писали про смерть автора і що б не означала фраза “герої книги зажили своїм життям”, ми все одно переконані, що автор має над своїми персонажами владу. Щоправда, коли поставлено останню крапку і книгу здано до друку, ця влада нерідко переходить до іншого бога — перекладача. І тут починається цікаве.
Іноді нове божество проводить свої маніпуляції відносно безболісно. Але трапляється, що нещасних персонажів виривають зі звичного, затишного світу і переносять в чужий. Хоча на це можна поглянути і з іншого боку — як на можливість здійснити мандрівку з перевтіленнями. Як би там не було, ідеться про випадки, коли перекладач намагається адаптувати текст до реалій життя своїх читачів.

Особливо в цьому відношенні дісталося Алісі Льюїса Керрола. У першому російському перекладу її охрестили Сонею, однак був цей переклад таким слабким, що нічого на ньому й зупинятись. Краще перейти до версії 2.0 “Аня в країні див”, адже деміургом виступає сам Володимир Набоков. З цікавинок адаптації — перетворення Чеширського кота на… Масляничного з таким-от поясненням:

- Не всегда коту масленица, – ответила Герцогиня. – Моему же коту – всегда. Вот он и ухмыляется.

А ось “Аліса” мовою суахілі. Сам текст зрозуміти важко, але можна помилуватися ілюстраціями.

(клікабельно)

К. Чуковський наводить як приклад невдалої адаптації баладу Вальтера Скотта, в якій в російському перекладі фігурував шотландець Яша.

Мігрант із досвідом Вінні-Пух отримав уже багато нових імен, серед них Кубусь Пухатек (Польща) і Петр Плюс (Данія).

Цікавий випадок – стаття “Одиссея и ее переводы” (середина ХІХ ст.), в якій пропонувалося перекладати поему Гомера простою селянською мовою. Автор статті (О. Сенковський, відомий також як барон Брамбеус), вочевидь, розважався як міг. У результаті мало вийти щось таке:

«Вот, дескать, о чем у меня кручинится нутро, отец наш, Жив Годочислович, высокодержавнейший! Честная нимфа Покрывалиха, которая живет, как барыня, в резных полированных хоромах, поймала бедняжку Сбегнева… тому домой к жене смерть хочется, а честная Покрывалиха настаивает — будь ей мужем! непременно!» Жив-Див поделом ей заметил: «Дитя мое, что это за речь перескочила у тебя через частокол зубов?»

Хоча реакцію сучасників на такі пропозиції можна виразити фразою “Ох і маячня”, “постмодерному” читачеві, швидше за все, захочеться охрестити цей текст стьобом.

Вам подібні локалізаційні хитрощі здаються знущанням над текстом? Максимальна наближеність до оригіналу — це теж не завжди добре. Маю на увазі сумнозвісний переклад Е. Успенським “Карлсона”. Претензій до нього може бути багато, але особисто мені досить того, що Малюк став Братиком, а фрекен Бок — домашнім Козлотуром. До оригінального тексту це значно ближче, але… ну, ви самі розумієте.

Теги: Льюїс Керрол, переклад