Ми так подумали, що якось сумно писати про цьогорічного лауреата Букерівської премії, якщо сам роман-переможець – «Білий тигр» Аравінда Адіґи – до вітчизняного читача невідомо чи колись дійде. А оскільки на видавничу ситуацію вплинути ми не можемо, то вирішили просто перекласти уривок з роману, який був надрукований у  Telegraph.

ПЕРША НІЧ

Вельмишановному Вену  Джибао
Канцелярія прем’єр-міністра,
Пекін,
столиця волелюбного Китаю

від

«Білого тигра»
Вдумливої людини
та підприємця,
що проживає у світовому центрі технології та аутсорсингу,
Електронне місто, Фаза 1 (одразу за Гозурським шосе)
Банґалор, Індія

Вельмишановний пане Прем’єре,

Сер.

Ні ви, ні я не знаємо англійської, але деякі речі можна висловити тільки цією мовою.
Від колишньої дружини мого колишнього шефа, покійного містера Ашока, мадам Пінкі, я вивчив одну англійську фразу, і сьогодні об 11:32, десь за десять хвилин після того, як диктор оголосила по всеіндійському радіо: «Прем’єр Джибао приїжджає до Банґалору наступного тижня», – я сказав саме цю фразу.
Правду кажучи, щоразу коли якась велика людина, ну от як ви, збирається завітати до нашої країни, я кажу це. Ні, я нічого не маю проти великих людей.

По-своєму я навіть визнаю себе одним із вас, сер. Але коли я бачу нашого прем’єра та його найближчих дружбанів, як вони їдуть в аеропорт у чорних машинах, виходять і кланяються вам перед телекамерами, і говорять про нашу індійську мораль і святості, я не можу не сказати цієї англійської штуки.

А тепер оце ви до нас приїдете на тижні, правильно? У плані – інформації Всеіндійського радіо можна довіряти.

Це я так жартую, сер.

Ха!

Саме тому я вас прямо й запитую, чи ви їдете до Банґалора.

Бо якщо так, мені треба сказати вам дещо важливе. Розумієте, по радіо сказали: «Пан Джибао приїжджає із певною метою: він хоче дізнатись правду про Банґалор».

Мене ніби холодом обпекло. Якщо хтось і знає правду про Банґалор, то це я.

Далі дикторка сказала: «Пан Джібао прагне зустрітися із деякими індійськими підприємцями та почути історію їхнього успіху з першоджерела».

Вона щось недоговорює. Зрозуміло, що ви, китайці, випередили нас у всьому, але ви не маєте підприємців. А у нашого народу, позбавленого питної води, електрики, каналізації, громадського транспорту, відчуття елементарної гігієни, порядку, вихованості та пунктуальності, їх таки трохи є. Тисячі тисяч бізнесменів. Особливо у сфері високих технологій. А ці бізнесмени – ми тобто – заснували усі аутсорсингові компанії, що зараз віртуально правлять Америкою.

Ви хочете навчитись виробляти китайських бізнесменів у себе вдома, саме тому і їдете сюди. І це мені подобається. Але потім до мене дійшло – за міжнародним протоколом, наш прем’єр та міністр закордонних справ зустрінуть вас в аеропорту із гірляндами, сувенірними сандаловими фігурками Ганді та буклетами про минуле, сьогодення та майбутнє Індії.

Саме тому, сер, я й вигукнув цю англійську фразу. Голосно.

Це сталося об 11:37. П’ять хвилин тому.

Але порожні погрози й прокляття – це не про мене. Я – людина дії та рішучих змін. Тому я одразу почав диктувати вам листа.

Спершу дозвольте мені висловити своє глибоке захоплення древнім народом Китаю.

Я читав вашу історію в книжці, «Надзвичайні історії екзотичного Сходу», яку підібрав на хіднику, шукаючи просвітлення в Старому Делі, під час недільного букіністичного розпродажу. Там здебільшого було про піратів та золото у Гонконгу, проте була й корисна інформація: писалося, що ви, китайці, дуже волелюбні та цінуєте особисту свободу. Британці спробували зробити з вас своїх прислужників, але ви не скорилися. Це сповнює мене великим захватом, пане Прем’єре.

Розумієте, я й сам колись був прислужником.

Лише три народи ніколи не скорялися чужинцям: китайці, афганці та абіссинці. Я ними захоплююсь.

Із поваги до свободолюбства, виказаного китайським народом, а також із вірою у те, що майбутнє належить жовтошкірим та коричневим, бо нашого колишнього білого хазяїна добили содомія, мобільні телефони та наркотики, я пропоную вам – безкоштовно – усю правду про Банґалор.

Розповівши вам історію свого життя.

Бачте, коли ви приїдете до Банґалору, і ваше авто зупиниться на світлофорі, до неї підстрибом підбіжить хлопчисько із контрафактною копією американського бізнес-підручника, загорненою у целофан. Називатись вона буде якось так:

ДЕСЯТЬ СЕКРЕТІВ БІЗНЕСОВОГО УСПІХУ!

Або

ПРОСТИЙ СПОСІБ СТАТИ БІЗНЕСМЕНОМ ЗА СІМ ДНІВ!

Не марнуйте гроші на ці штатівські підручники, вони – це позавчорашній день
А я – це день сьогоднішній.

Звісно, з формальної точки зору, у мене не все добре з освітою. Я так і не закінчив школу, якщо чесно. Яка різниця? Хай і не прочитав я всіх книжок, але точно – всі, які варті уваги. Я напам’ять знаю вірші чотирьох найбільших поетів усіх часів.
Румі, Ікбал, Мірза Галіб і той, четвертий, якого я забувся, як звати. Я бізнесмен-самоук.

Це – найкращий тип підприємця, повірте.

Коли ви почуєте історію про те, як я потрапив до Банґалора і став одним із найуспішніших (хоча й не дуже відомих) бізнесменів, ви знатимете все, що треба, про те, як виростити, виховати, вигодувати, розвинути підприємця із людини у наше славетне 21 сторіччя.
Як бути точним, століття жовтошкірих та коричневих.
Вас і мене.

Зараз – майже північ, містер Джібао. Гарний час для оповіді.

Я не спатиму усю ніч, вельмишановний пане Прем’єре. На 150 квадратних футів мого офісу я зараз сам один. Лише я та люстра наді мною, хоча, знаєте, у неї є своя особистість. Вона величезна, із купою отаких маленьких скелець, шліфованих у формі діамантів, саме така як у фільмах 70-х років.

Хоча ночі у Банґалорі доволі прохолодні, я повісив маленького вентилятора просто над люстрою. Розумієте, коли він крутиться, виглядає ніби маленькі леза ріжуть світло від люстри та  розбризкують його по всій кімнаті. Схоже на стробоскоп на найкращій банґалорській дискотеці.
На весь Банґалор це єдине таке приміщення на 150 футів, де є нормальна люстра. Але тут досі є діра в стіні, і я сиджу тут цілу ніч.

Прокляття кожного підприємця. Він має стежити за своїм бізнесом постійно.
Зараз я увімкну вентилятор, і світло розсиплеться по всій кімнаті.

Я розслабився, сер, сподіваюсь, ви теж.

Тож почнімо.
Але перед тим я скажу, яку англійську фразу я вивчив від колишньої дружини мого колишнього боса містера Ашока:

“Шо за блядські жарти?”

Зараз я більше не дивлюся індійських фільмів – принципово – але колись я їх дивився, тому пам’ятаю що якраз перед початком на чорному екрані або спливала цифра 786 – мусульмани вважають, що це магічне число позначає їхнього бога, або ж з’являлась жінка у білому сарі, а до її ніг падали золоті монети – індійська богиня Лакшмі.

Це давня і поважна традиція людей мого народу – починати оповідь звертанням до вищих сил.

Думаю, велимишановний пане, мені теж варто почати оповідання з того, щоб поцілувати в задницю якесь божество.

От тільки яке? Вибір тут доволі багатий.
У мусульман один бог.
У християн – троє богів.
У нас, індусів – їх набереться біля 36 мільйонів.
У сумі я маю 36 мільйонів і 4 божествені задниці на вибір.

Однак, деякі люди, маю на увазі не лише вас, комуністів, а й просто вдумливих людей, байдуже яких політичних вподобань, так от, ці люди стверджують, ніби далеко не всі з цих богів насправді існують. Дехто вважає, що їх взагалі немає. Є просто ми і темна глибочінь навколо. Я не філософ і не поет, то звідки мені знати істину? Правда, усі ці боги не надто заклопотані роботою – просто як наші політики, і все одно виграють вибори до своїх золочених тронів на небесах, з року в рік. Це я не до того, що я не шаную богів, пане Прем’єре. Не дозволяйте цій блюзнірській думці навіть торкнутися вашого жовтошкірого черепа! В моїй країні іноді треба грати на два фронти: індус-бізнесмен має бути паталогічно чесним та брехуном, вірити й сміятися з віри, бути відвертим та підступним, усе водночас.

Так от: я заплющую очі, згортаю руки у шанобливому вітанні та вклоняюся до богів, аби пролили світло на мою темну історію.

Кланяйтеся зі мною, пане Джібао. Це візьме трохи часу.
Як думаєте, ви швидко перецілуєте 36 мільйонів і 4 задниці?

Оригінал – ось тут.

Теги: Man Booker Prize, «The White Tiger», «Білий тигр», Аравінд Адіґа, Букерівська премія